uk
Free
Read

Земля

Cоціально-психологічна повість Ольги Кобилянської про селянство. Поклавши в основу твору дійсні факти, письменниця створила глибоко індивідуалізовані образи селян, усім своїм єством пов'язаних із землею-годувальницею.
more
Impression
Add to shelf
Already read
360 printed pages
Безкоштовно

QuotesAll

ріки Серету на Буковині лежить село Д. Його
Вона не віддавалася пустим мріям і спокусам про золоті гори десь там у Молдавах та інших чужих краях, а знала працювати в границях своєї батьківщини. Одним словом, Докія тішилася великим поважанням у цілім селі. І в дворі її поважали. Хоч її чоловік Василь великий пияк, хоч і не один мішок найкращого жита або пшениці мандрував до Мендля, отуди на Гоппляц[3] вона все-таки вміла своєю працьовитістю, своїм розумом і витривалістю, своїм невтомним трудом усе лихо направити і ґаздівство так вести, що дома панував добробут і довгів не було в них майже ніяких.
Мешканці дрібних хатин, — се постійні робітники в «бояра», і коли інші селяни виходили рік-річно гуртом на роботу в Молдаву, потративши вибрані
заможного ґазди Василя Чоп'яка, якого жінка Докія
Жінка призначена чоловікові, як смерть від бога
Жінка призначена чоловікові, як смерть від бога
«Еs Ііеgt um uns herum gar mancher Abgrund, den das Schicksal grub, doch hier in unserem Herzen ist der tiefste»
Її ви­со­ка стать дер­жа­ла­ся вправді завсіди пря­мо, мов сос­на, по її певній ході й по пос­таві, тро­хи штивній, мож­на її бу­ло вмить між інши­ми відрізни­ти, од­нак її гар­не ко­лись об­лич­чя пос­таріло­ся пе­ред­час­но. Між гост­ро за­ри­со­ва­ни­ми, ви­со­ко підня­ти­ми чор­ни­ми бро­ва­ми за­ри­лись хмарні зморш­ки, що не виг­лад­жу­ва­ли­ся ніко­ли, її очі ди­ви­ли­ся май­же все по­ну­рим, за­жу­ре­ним пог­ля­дом, а ко­ло уст за­ри­су­ва­ла­ся гли­бо­ка лінія бо­лю.
Жура гну­ла її до­до­лу.
Доки мені бог сил дасть і доки буду жити, буду робити. Бог сам покличе нас уже, аби ми відпочили. Наша доля — працювати, тому що й відпочинок наш потім без кінця.
У дворі навчилася вона й бачила не одно; навчилася кращого ладу і тоншого способу ґаздування, і наслідки того кидалися кожному в очі, хто лише вступав у її гарне обійстя. Але Докія не була щаслива. Її висока стать держалася вправді завсіди прямо, мов сосна, по її певній ході й по поставі, трохи штивній, можна її було вмить між іншими відрізнити, однак її гарне колись
Восени мала Парасинка закінчити шістнадцятий рік. Походила ростом на матір, вибуяла, мов пальма, вгору, але, зрештою, була ще нерозвинена. її члени були худі, майже хлоп'ячі, її лице дитиняче й вузеньке і без ясного виразу.
я нічого іншого в світі не бажав собі, як вашу Парасинку для свого Михайла! Вона буде така, як ви! Добра й чесна ґаздиня! Усяку роботу знає і лад тримає у хаті. А хата в неї, як та біла стіна. Наші поля граничать з собою, становлять одну рівнину, їх сила однака.
ва XXIV Глава XXV Глава XXVI Глава XXVII Г
Анна, панська наймичка, робітниця в покоях, марна й неначе бронзова статуя, стояла скромно в однім куті світлиці недалеко світла й дивилася великими, зворушеними, німим горем переповненими очима нерухомо на одну пару.
Була прегарна в тій хвилі. Середнього росту, з темним, як шовк, волоссям, мала на собі скромну ріклю, що, не стісняючи її в рухах, приставала пестливо до її молодої, гнучкої статі, що, на око ніжна, таїла в собі силу та вабила до себе, мов музика, гармонією жіночності. Не підводила очей, зближаючися чимраз більше до громадки людей. Коли станула вже близько гурту, він устав із місця і взяв від неї драбину, причім стрінувся знов із її чорними очима. У неї грудь хвилювала злегка. Вона усміхнулася до нього. Отакою бачить її тепер у душі. Отакою, як ішла з драбиною на рамені через подвір'я, однаковим, обережним кроком, та й із легко спущеною головою… Була чесна дівчина, про яку й одна душа злого слова не сказала. До того, знала стільки прерізних робіт, про які іншим дівчатам в селі й не снилося. Все була коло панни й вивчилася при ній всячини. Панна говорила з нею, мов із рівною собі. А й стидлива була страшенно. Там, де інші дівчата лускали зо сміху, штовхаючи одна одну ліктем, ніби потайки, та перешіптуючися, вона соромилася до сліз і була б, мабуть, із сорому в землю запалася із-за того, що чула все, особливо ж коли він був при тім.- Гай-гай! - грозив їй раз один хлопчисько, якого висварила за нечемні слова.- Та уважай, щоби колись галузочка не зломилася! А вона обернулася й ударила його по лиці. Інші дівчата засміялися. Інші… але вона не була, як інші. І справді. У неї був уже - як глумилися деякі хлопці - «панський розум». Але найбільше любив її Михайло, коли усміхалася, як тоді з драбиною, а загалом за те, що була тиха та добра. Інший раз, де вона йому знов так дуже подобалася, було в сусідньому селі. Він ішов по сіль для товару й мусив саме в тім селі минати хатину її мами. Бідолашну, похилу хатину в середині малого городця і близько гостинця [49]. Вона стояла в городці межи темними мальвами й соняшниками, сама як струнка мальва, і помагала мамі чистити горох решетом. Зблизившися до хати, він поздоровив її і станув на хвилину. - Боже помагай, Анно! - сказав несміливо. - Дякувать! - відповіла вона, геть під волосся зарум'янівшися. - Чистите горох? - Ай, певно, що чистимо! - відповіла, замість неї, грубим голосом стара, витріщившися на нього недовірливим поглядом. Вона була дуже погана, оця її мати. Передні зуби виставали у неї з рота, як кли; сорочка на грудях була вічно розп'ята, а білий рушник на голові

On the bookshelvesAll

Karolina Yakymenko

ЗНО 2017

Mariana Ko

Українська класика

Yana Salgan

Українська класична література

Іра Поліщук

Укр.літ

Related booksAll

Related booksAll

Ольга Кобилянська

Царiвна

Ольга Кобилянська

Людина

Ольга Кобилянська

Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва

Ольга Кобилянська

БИТВА

Ольга Кобилянська

Апостол черні

Ольга Кобилянська

Лист засудженого на смерть вояка до своєї жінки

Ольга Кобилянська

Valse melancolique

On the bookshelvesAll

ЗНО 2017

Українська класика

Українська класична література

Don’t give a book.
Give a library.
fb2epubzip
Drag & drop your files (not more than 5 at once)