Двір крил і руїн

— Колись давно я мріяв почути ці слова, — тихо промовив він. — Коли вважав, що від тебе я не дочекаюся їх ніколи.

— Усі ми зламані. Усі на свій лад і в місцях, які ніхто не може бачити.

Якщо ви маєте намір за щось битися, то час настав. Настав час захистити тих, про кого ви забули. Дайте їм знати, бодай раз, що їх не забули. Бодай один раз.

— Я не усвідомлював, що у твоїй історії граю роль злочинця.

— Ти й не був ним.

Його обличчя було спокійне, плечі розгорнуті, але я подивилася на нього і сказала подумки: «Різе, я бачу тебе таким, який ти є. І в тобі немає жодної частинки, яку я б не кохала всією душею».

Він потиснув мої пальці і підвів наші руки так, щоб до кімнати зборів ми увійшли втіленням королівської пари.

«Ні перед ким не вклоняйся», — тільки й сказав він.

Я знайду тебе знов у наступному світі… у наступному житті. І тоді ми матимемо час. Обіцяю.

Краще сміятися, ніж піддаватися розпачу

Я нараз збагнула — тієї миті, коли знавіснілий вітер підхопив мене, — чому деякі правителі, людські та фейрі, віддавали перевагу миру з Гайберном за будь-якою ціну. Відповідь одна: щоб уберегтися від цього жахіття. Від війни.

І причина була не тільки в тому, що вона забирала життя багатьох. А ще й у тому, що війна змінювала душу. Я добре розуміла: навіть якщо пощастить повернутися додому у Веларіс, відчути перемогу, побачити відновлені міста, я вже буду іншою… Ця битва змінила мене. І то вже назавжди.

Але це не означає, що не слід тренуватися кожної доступної миті. Ніколи не знаєш, які результати дадуть твої зусилля.

«Це ти сама повинна вирішити. Трапляється й так, коли каяття занадто дорого коштує і зовсім не спокутує провини».