Скляний меч

«Ми видаємося слабкими, бо ми так вирішили»

Всі ваші докази — це циркові фокуси

Я не розплющую очі, але розумію, що вона дивиться на мене. Я відчуваю жаль і рішучість у її погляді

Не хвилюйся, я взяв лише трошки, — і він піднімає пакет. — Решту по дорозі вкраду.

— Теж мені злодій, — я аж сміюся від думки, що наш принц на таке здатен. Та ти в кращому разі без пальців лишишся. У гіршому — без голови.

Він стенає плечима, ніби це його геть не обходить.

— А тобі не байдуже?

— Не байдуже, — тихо кажу я, намагаючись приховати біль у голосі. — Ти нам тут потрібен, ти ж це знаєш.

Кутик його вуст сіпається, але не в посмішці.

— А мені не байдуже?

А в тебе паршивий смак на друзів, — огризаюся я, але він і бровою не веде. — І нема в мене ніякого, — я плутаюся у словах, так що звучить все кострубато й неправильно, — смаку на чоловіків. Це тут взагалі ні до чого.

— Я вже починаю підозрювати, що тобі просто подобаються в’язниці, — каже він, знічев’я постукуючи об стіну. — І що в тебе жахливий смак на чоловіків.

То дівчинка-блискавка тут зараз усім заправляє? — він не дає мені часу відповісти й долає відстань між нами одним довгим кроком. — Мені здається, ти теж у глухому куті, як і я. Просто цього ще не знаєш.

Я червонію від злості й сорому.

— У глухому куті? Це не мене запхнули в шафу.

— Ні, тебе, навпаки, виставляють напоказ, — коли він прихиляється ближче, між нами займається знайоме тепло. — Знову.

Мені хочеться дати йому ляпаса.

— Мій брат би ніколи...

— Ага, я теж думав, що мій брат би ніколи, і куди це нас завело? — реве він, розкидаючи руки.

Ось що я мушу зробити: не рюмсати перед мамою, вибачитися перед Фарлі, розробити план порятунку п’яти тисяч дітей, втерти соплі срібним, пробити головою стіну. Тепер до списку можна додати «придушити можливе повстання».

Ніхто не народжується чудовиськом, і ніхто не народжується сам. Самотніми — і чудовиськами — стають під впливом обставин і неправильних рішень. Над першим ми не владні, а над другим...