Багато часу пішло, щоб удосконалити наш план. Нам спочатку потрібно було знайти Ретчетта. Гардману нарешті це вдалося. Потім ми змушені були спробувати влаштувати Мастермана та Гектора до нього на роботу, або хоча б одного з них. Що ж, нам і це вдалося. Потім ми порадились із батьком Сюзанн. Полковник Арбатнот наполягав, щоб нас було дванадцять. Йому це здавалось більш упорядкованим. Йому не подобалась ідея про ножові поранення, та він згодився, що це вирішує більшість наших проблем. Що ж, батько Сюзанн бажав також узяти участь. Сюзанн була його єдиною дитиною. Він дізнався від Гектора, що Ретчетт повертатиметься зі Сходу Східним експресом раніше чи пізніше. У той час, коли П’єр Мішель, власне, працював у цьому потягу, шанс був занадто хорошим, щоб його проґавити. До того ж це був хороший спосіб не допустити звинувачення сторонніх осіб.
Чоловік моєї дочки мав про це все знати, звичайно, і він наполіг, що він теж перебуватиме в потягу з нею. Гектор влаштував так, щоб Ретчетт вибрав потрібний нам день для своєї подорожі, коли чергуватиме Мішель. Ми планували зайняти всі купе у вагоні «Стамбул – Кале», та, на жаль, нам це не вдалося. Одне зарезервував директор компанії заздалегідь. Містер Гарріс, звичайно, був міфом. Але було б дуже незручно, щоб у купе Гектора перебував якийсь незнайомець. І тут, в останню хвилину, з’явились ви…