Леся Украинка

А як по-їхньому Оксана буде?

Г а н н а
Аксинья чи Аксюша.

О к с а н а
Щось негарно.
Оксана мовби краще. Ти, Ганнусю,
мене таки Оксаною зови.

Отак і ми з тобою...
зрослись, мов шабля з піхвою... навіки...
обоє ржаві...

Як ти кажеш?
Утихомирилось? Зломилась воля,
Україна лягла Москві під ноги,
се мир по-твоєму - ота руїна?

Сі трудні часи
думок поважних І дівчат навчили.

На раді Переяславській мій батько,
подавши слово за Москву, додержав
те слово вірне.
І в а н
Мав кому держати!
Лихий їх спокусив давати слово!
П е р е б і й н и й
Тоді ще, сину, надвоє гадалось,
ніхто не знав, як справа обернеться...
а потім... присягу не кожне зрадить...
І в а н (іронічно)
Та певне! краще зрадити Вкраїну!
С т е п а н (спалахнув, але стримався)
Не зраджував України мій батько!
Він їй служив з-під царської руки
не гірш, ніж вороги його служили
з-під польської корони.
І в а н
Та, звичайне,
однаково, чиї лизати п'яти,
чи лядські, чи московські!..

С т е п а н (затримує її за руку)
Ні, ти не підеш так...
О к с а н а (вражена, вириває руку)
Се що за звичай?
Я не холопка з в о т ч и н и твоєї!
С т е п а н (знищений)
Я не хотів образити тебе.
Запевне, вільна ти... Яка журба
тобі, що я поїду на чужину
з розбитим серцем, що коханий спогад
про зустріч милу обіллє отрута?
Тобі дарма, дівчино-гордівнице...
Хто я для тебе? Зайда, заволока...
Адже мене усюди так зовуть...
Ти завтра вже про мене й не згадаєш..

Що тільки дам тобі я на чужині
замість веселощів рідного краю?
Своє кохання вірне, більш нічого...
О к с а н а
Не думай, ніби я пуста панянка,
що тільки має на умі забави
та залицяння. Сі трудні часи
думок поважних І дівчат навчили.
Якби ти знав, як туга кров гнітить!.. ,
С т е п а н
Кров?
О к с а н а

Мені тепер здається, що нігде
на цілім світі вже нема чужини,
поки ми вдвох з тобою. От побачиш,
яке ми там кубелечко зів'ємо,
хоч і в Москві. Нічого ж там чужого
у нашій хатоньці не буде, — правда?
О к с а н а
Авжеж. І, знаєш, якось я не дуже
боюся тої чужини.
С т е п а н
Зо мною?
О к с а н а (усміхається)
Тим певне, що з тобою. Але й так,
хіба ж то вже така чужа країна?
Таж віра там однакова, і мову
я наче трохи тямлю, як говорять.
С т е п а н
Та мови вже ж навчитися недовго...
ну ніби трохи тверда... Та дарма!
Оксаночка у мене розумниця, —
всього навчиться.

О к с а н а
І навіщо
Степан убрався в те боярське фантя?
От як стояв зо мною під вінцем
у кармазиновім жупані, мамо,
ото був...
(Засоромившись, уриває).
М а т и (добродушно киває їй головою)
Та, либонь, був до сподоби
тоді комусь...
(поважніше)
Проте ж не можна, дочко,
йому царського нехтувати вбрання.
О к с а н а
А батько ж...
М а т и
Батько, донечко, старий
і немічний вже був, коли назвався
боярином. Не трапилось йому
виходити вже й з дому після того.
Степан же й на царські беседи ходить,
і в думу, і в приказ.
О к с а н а
Хіба ж то сором,
якби він по-козацькому вбирався?
М а т и
Не то що сором... От чудна ти, доню,
уже ж таки твій чоловік боярин,
а не козак, чи ти ж не розумієш?
О к с а н а (смутно)
Чому не розумію?..
М а т и
Отже, бачиш,
я й Ганну по-московському вбираю,
бо Ганні вже судилась тута пара,
вона вже ж не поїде на Вкраїну.

Тікаймо, дочко!
(Підводиться й подається до дверей).
О к с а н а
Чого се, хай бог милує, тікати,
як від татар?
М а т и
Ще осміють, дитинко;
нема тут звичаю з чоловіками
жіноцтву пробувати при беседі.
(Одчиняє двері й спішиться по сходах у терем).
О к с а н а (іде за нею)
Ой господи, які се тут звичаї!
Оце — але!