Микола Бажан

пил, ти вщух. Мов персть, ти всох.
Ти вгруз у землю, мов клеймо.
У дверях хати звівся ти,
В закурену вдивився даль,
В безмежність горя й чорноти,
У безконечність самоти,
У повідь праху, в тьму проваль.
Життя не жаль, труда не жаль,
Дітей маленьких жаль.
Куди підеш тепер, печаль?
Нема куди іти.

Піт — як смола. День — як труна. Тьма — як
чума.

Нема надій, і слів живих нема.
Сльоза німа, гірка й брудна, мов чвир,
Повзе по вилицях і світлу риску риє.
Ти назавжди пішла, надіє,