Джозеф Хеллер

— Що ж, може, воно й так, — неохоче погодився Мудренджер. — Можливо, життя й справді здаватиметься довшим, коли буде сповнене всіляких злигоднів та халепи. Та тільки кому ж воно потрібне, таке злиденне життя?

— Ну, приміром, мені,— відказав Данбар.

— Навіщо?

— А де ти в біса бачив якесь інше життя?!

— Ще й яка заковика, — відказав Док Дайлік. — «Поправка двадцять друга». Кожний, хто намагається уникнути виконання бойового обов’язку, не може вважатися божевільним.

Майло тонко зміркував, що той, хто не обкрадає любої батьківщини, вже ні в кого не вкраде.

Те, що на війні хтось має вмирати, — закономірність, але те, хто саме має вмерти, — це вже випадковість, а Йоссар’янові аж ніяк не кортіло стати жертвою випадковості.

Тобі головне — це виграти війну, мені — не програти життя.

— Ворог — це той, хто прагне твоєї смерті,—

справедливості?

— Певно, моєму батькові,— висловив здогад Данбар. — Він усе життя ішачив, як проклятий, і все одно не зміг дати нам із сестрою вищої освіти. Він уже помер, тож уважай, що ці гроші законно твої.

— Хай зроблять негайно. Ми не можемо ризикувати з пацієнтами в такому стані. Якомога більше всіляких аналізів. Інакше чим ми будемо крити у випадку його смерті?! — Він зробив нотатку в записнику і повернувся до Йоссар’яна. — А ви тим часом прикладайте й далі пухир з льодом. Це дуже важливо.

Ну-от, ти змінюєш тему, — вирішивши змінити тему, дипломатично зауважив Йоссар’ян. —