Анатолій Дімаров

легше верблюдові пролізти у вушко голки, аніж багатому потрапити в царство небесне

війна багато що стерла з пам’яті людської

думка, що цей страхітливий рік нарешті скінчився

Дивився на Ліну, чекаючи, що дружина теж зрадіє, засміється,'чи що, а вона раптом заплакала. Затремтіла обличчям, сльози з очей так і ринули. І чи не вперше подумав Василь Гнатович... ні, не подумав — серцем відчув, яка вона змучена. Вперше помітив і сиві пасма, і зморшки навколо вицвілих вуст, і кофту пом’яту, давно, мабуть, неміняну,— та кофта найбільше вразила Василя

Гнатовича. Адже Ліна була чепурухою: зодягалася щодня — мов у гості збиралась.

Подумав, що отак можна й померти, не побачивши нічого, отак і життя можна прожити, у дрібницях, у клопотах, і якою ж сліпою може бути людина, скільки вона втрачає через сліпоту!

Щойно пройшов дощик: пустотливий, задиристий. Ні вітру, ні грому: процокотів кришталевим копитцем, лишив по собі паруючі дружно дахи, омитий асфальт хідників, прозорі й веселі озерця — в кожному по власному сонечку. І якийсь невсипущий малюк, босоногий, в коротеньких штанцях, високо задираючи ноги, б’є по озерцях, розлітаються навсібіч бризки гарячі,— вигляд у нього такий заклопотаний, наче бозна-яку важливу справу й виконує зараз людина.

— Мамо, хто це? — запитала дочка, пильно дивлячись на незнайомого дядька.

— Дядько — не бачиш! — відповіла жінка сердито.

— Дядько?.. Який?

— Той, що вбив нашого татка!

Почекай, Володю, почекай, — вирішив втрутитися Гінзбург. — То це що ж виходить: відмовитися від усіх народних пісень тому, що їх співали наші класові вороги? Так тоді давай і від повітря заодно відмовимось, бо ним же теж вороги наші дихали. Та й досі дишуть! Й од сонця, бо воно ворогам нашим світить!

І по-справжньому святі оті руки, які засівають ним землю, — вони творять безсмертя!

— Перед Богом, може, і рівні, а перед людьми — ні, — відповідав розважливо Матвій. — Отож-то воно і біда, що цураємося ми свого роду, забуваємо батьків. Який над нами пан, такий наш і рід. Отак і процвиндрили свою пам’ять к бісовій матері! А тепер хто ми, й самі не розберемо: ждемо, поки чужак підкаже!