Анджей Сапковський

Ґеральте, ти хворий.
— Поранений, ти хотіла сказати.
— Я знаю, що хотіла сказати

– Розкажи.

– А-а-а, що там розповідати? Було гучне весілля. З’їхалися всі: Любисток, матінка Неннеке, Іола та Еурнейд, Ярпен Зігрін, Весемір, Ескель… Коен, Мільва, Ангулема… І моя Містле… І я там була, мед-пиво пила. А вони, значить, Ґеральт та Йеннефер, мали потім власний дім і були щасливі, дуже-дуже щасливі. Як у казці.

Факт, що до цього дійшло, що я зважився на щось настільки суперечливе моїй натурі, свідчить… Що так треба.

Більше того, я вирішив, що добре бути таким, який є зараз, і що жодних змін мені не треба.

Я, якщо чогось прагну, не мрію, а дію. І завжди отримую те, чого бажаю.

— Ти не відповідаєш, — ствердила факт Неннеке, легенько усміхаючись. — Я не дивуюся. Нелегко дискутувати з голосом розуму. Ти — хворий, Ґеральте.

Бо це був би перший з відомих мені доказів того, що невіра має яку-небудь силу.

Принцесі, хай її зараза вдушить, вже чотирнадцять, час подумати про сватання за якогось принца

до дідька мало тебе обходить.

дорозі до вічності кожен буде підійматися власними сходами, несучи власний тягар.