Восьма жертва

Й коли селом заворушилися плітки об тім, що молодша Раденківна впалася в любощі з москалем, і мати почала не тільки лаяти, а вже й бити, — й тоді Уляна не поступилася, не відмовилася від почуття свого, виявивши схожості з матір’ю набагато більше, ніж гадалося, й завжди така тиха, сумирна та покірлива, вона з несподіваною впертістю та твердістю відстоювала свої стосунки з москалем Солодовим і на отруйні слова матері об тім, що полишиться врешті покриткою, відповідалася впевнено та навіть ще якось погордливо:

— А не дочекаєтеся, мамо… Альоша забере мене до Москви, де в нього мається квартира з гарними меблями… і я панею справжньою буду великим містом гулятися, а не буду вам більш наймичкою.

Раденчиха плювалася собі під ноги.

— Тьху, теж паня мені вишукалася… Та покине тебе твій Альоша, ось побачиш, що покине, а я ж байстряти твого не візьму. Й коли забрюхатієш, то краще одразу ж простуй за Пивиху до Дніпра, а з пузом додому не повертайся.

Уляна пополотніла.

— Мамо…

— Ой сестричко, я такого красеня щойно зустріла.

Ярина дещо спохмурніла.

— Якого ще красеня…

Уляна помовчала, а тоді швидко заговорила:

— Солдата чи гусара, не знаю, як уже вони там звуться. Та не те головне… Головне інше… Чи ж повіриш ти мені, сестричко… йду я собі вулицею від хрещеної, а воно так слизько, й біля дворища діда Коваля так раптом послизнулася, що й заверещала від страху, й гадала вже, що геть упадуся… коли ж підхопили мене руки сильні й говір москалівський пролунався над вухом самісіньким:

— Астарожно, красавіца!

Я так і здригнулася, мало що втямивши собі з того, бо дуже збентежив мене дотик той недозволенний чоловічий… обернулася швидко, а слова так і застиглися в мені непромовленими… бо прямо перед собою зустріла я погляд очей, що кольором своїм були наче те небо яснеє та чистеє, й дивилися вони на мене й весело, й пильно, й якось уже так… Чи ж повіриш, сестро, що я в очі ті тільки поглянула, так наче й перевернувся для мене весь світ, зроби­лося і хороше, і незнайомо, що жарами лице обпекло. Поглянула потім — а на нім же хворма москалівська та солдатська…

Ярина швидко перехрестилася.

— Улянко, сестро, бережи тебе Господь від тих москалівських солдатів!

Ясне, омріяне личко Уляни дещо спохмурнілося.

За декілька хвилин Власовича знудило.
А ще за декілька хвилин він помер.

Улянко, сестро, бережи тебе Господь від тих москалівських солдатів!