Амадока

печаль — перепона на шляху до Бога. Тягар, який людина власними руками вішає собі на шию, прибиваючи себе до землі.

Ми думаємо, що наша нецілісність — це те, що нам відомо. Ми бачимо окремі острівці, вершечки гір, що верблюжими горбами випинаються над попонами з хмар, і між ними — величезний простір нічого, незглибима порожнеча, болючі рани роз’єднаности. Ми почуваємо себе кимось хворим і агонізуючим, хто стоїть на вершечку однієї гори і бачить там, удалині, крізь густий туман, власну нерухому постать, повернену спиною. Ця напружена самотня спина зраджує зусилля, з яким наша постать попереду вглядається кудись у протилежному напрямку, в безвість, когось намагаючись там роздивитись. І немає жодного шансу докричатися.

Те, що нас творить, те, з чого ми складаємось, — це також і все, що нам невідомо, що ми воліємо забути, до чого ми не можемо дістатися, до чого нам ніколи не докричатися. Оцей погляд, спрямований у спину собі самому, поки власний погляд спрямований у непроникне. Оця неможливість за волосинку від осяяння: просто озирнись — і помахай рукою.

Товстий, як свиняче сало під шкірою, шар снігу притлумлював звуки.

Він володів болем тонким і тоскним, як завивання вітру, і болем, схожим на електричні розряди різного вольтажу; мав біль, схожий на вкручування у плоть тонких металевих штирів, і біль, схожий на викручування цих штирів у зворотному напрямку; був у нього біль розлогий і жирний, як вгодована свійська тварина, біль-стискання лещатами, біль-нудота, біль-жар, біль-стесування плоти, біль-пульсація, що то наростала й ставала дедалі потужнішою, доходила до конвульсій, то спадала й лагіднішала, майже починаючи приносити задоволення. Також був біль-напруження, не зовсім схожий на біль, але чи не найскладніший для витримування. Біль, що пер ізсередини черепа, шлунка, грудної клітки, ніби там роздувався, пучнявів і набруньковувався чийсь живий організм. Біль-тривожність. Біль-порожнеча. Біль-свербіж. Біль-страх, від якого мороз лягав на внутрішню стінку черева. І ще безліч болів, кожен із яких він міг би описати докладно, з найтоншими подробицями, якби мова не чинила йому опору.

Можна сказати, я знав вас іще до вашого народження, — сказав Красовський уже знайомим голосом — низьким і тихим, заспокійливо-м’яким. — Я добре знав не тільки одну з ваших тіток і вашу матір, але також і вашого батька, якого вам ніколи не доводилося бачити. Він був доброю людиною. Хоч і злочинцем.

Як? — запитав професор, налякавшись раптом, що почне плакати. Хлоп’яча плаксивість підступила йому до горла.

Погляд його, хоч і справді «проникливий» і «багатозначний», але зовсім не в сенсі джеймсбондівському, не в стилі хтивого й лощеного плейбоя, якого ви, либонь, устигли нафантазувати.

Якщо ви ще досі не поглянули на фотографії Віктора Петрова, у що складно повірити, то знайте: зовні він точно не відповідає вашим уявленням

Петров, у відповідь на це («скрушно похитав головою, поцмокав губами й заплющив очі в задумі»), відіслав журналіста до власного оповідання «Чорний ангел». Там, ствердив він, «усе сказано».

В оповіданні «Чорний ангел», може, все й сказано. Тільки в автора В. Домонтовича (літературний псевдонім Петрова) немає оповідання з такою назвою.

Коли ти розпадаєшся на безліч складних уламків, кожен із яких — ще дужче розгалужується й ускладнюється, мерехтить скельцями в калейдоскопі, що невпинно обертається, змінюючи візерунки, врятувати може хіба що тривіяльність, приземленість, простота

Для людини, вся особистість якої вибудувана навколо мислення, найскладніше — засвідчити те, що існує поза інтелектом