Погоня за вівцею

Я люблю свою слабість. Люблю, коли душа болить,
коли гірко.

Слабість - це щось таке, що гниє всередині людини.
Зовсім як гангрена.

Ти вже помер?
295
Минуло страшно багато часу, поки я почув відповідь Па¬цюка. А може, кілька секунд, які для мене тривали страшно довго. У роті пересохло.
- Так, - відповів тихо Пацюк. - Я вже мертвий.
12. Пацюк,
який накрутив годинника
~Я повісився в кухні на бал¬ці, - сказав Пацюк. - Чоловік-Вівця поховав мене коло гара¬жа. Вмираючи, не дуже мучився. Якщо тебе це турбує. А втім, хіба така річ має значення?
- Коли?
- За тиждень до твого приїзду.

Але ж хтось казав таке: « 3 ким час марнуєш — з тим по-справжньому товаришуєш», -

Врешті-решт, я також маю право сердитися, — сказав я.
Наче переконував сам себе: нехай ніхто не сумнівається, що
я таки маю право на злість.

Мені захотілося все кинути і негайно спустися з гір. Та зробити цього я не мав права. Я вже занадто далеко зайшов, щоб раптом усе кинути. Найпростіше було б - заголосити й розплакатися. Та навіщо? Адже попереду, здавалось, мене че¬кає ще щось гірше, коли доведеться плакати по-справжньому

Хоч скільки суши собі голову, а з беззмістовної ситуації не дійдеш до змістовного висновку.

подруж¬ки я почувався самотнім, та мені здалося, що навіть те, що я можу відчувати самотність, уже давало мені надію на поряту¬нок. Самотність - зовсім непогане почуття. Чимось схоже на затихле дерево, з якого спурхнули пташки.

Смерть міста - дуже дивна річ. Що таке людська смерть - зрозуміло. А от смерть міста...

Бо ніхто не зможе заперечити того, що «сьогодні» - це «сьогодні», навіть якщо воно швидко втра-чає свою «сьогоднішність». Якби «сьогодні» перестало бути «сьогодні» - історія не була б історією.