Бойня номер п'ять

Він завжди на неї тиснув і надалі буде тиснути. Ми завжди дозволяли йому це робити, і далі дозволятимемо. Просто та мить саме так побудована".

* * *

"Виходить, сказав на це Біллі, ретельно підбираючи слова, що будь які спроби зупинити земні війни теж безглузді?"

"Ясна річ".

"Але ж ви живете на дуже мирній планеті".

"Так, сьогодні у нас панує мир. А в інші дні у нас відбуваються війни, не менш руйнівні та криваві, ніж ті, про які ви нам розповідали чи свідком яких ви були. І над тим ми не маємо ніякої влади, тому ми просто не дивимося у той бік. Ми їх ігноруємо. І навпаки, ми проводимо вічність, споглядаючи різні приємні миті, от як, наприклад, тепер, у цьому зоопарку. Що може бути краще за це?"

Біллі зовсім не хотілося одружуватися з незугарною Валенцією. Вона була одним із симптомів його психічного розладу. Коли він пропонував їй свої руку й серце та благав її прийняти від нього цю діамантову каблучку й бути супутницею його життя, він добре усвідомлював, що на той час він уже втратив рештки глузду.

Ця книжка помилка, але якою ж їй бути, якщо її автор соляний стовп.

І Лотовій жінці, звичайно, було сказано, щоб вона не оберталася назад, у бік тих людей та їхніх домівок. Але вона таки обернулася, і я люблю її за це, бо тим самим вона виявила свою людську природу.

І за це її було обернено в соляний стовп. Отаке.

* * *

Людині не можна озиратися.

Прихильники ядерного роззброєння, здається, переконані в тому, що варто їм досягти цієї мети, як війна одразу ж стане більш цивілізованою і терпимою. Тому їм варто прочитати цю книжку й замислитися над долею Дрездена, в якому 135 тисяч людей загинуло внаслідок бомбардування звичайною зброєю.

Ця операція належить до розряду тих жахливих речей, які інколи трапляються на війні, речей, спричинених збігом несподіваних і дуже прикрих обставин. Тих, хто схвалив її, не можна звинуватити у підступності чи жорстокості, хоча й не виключено, що вони були такі відірвані від трагічних реалій війни, що були не здатні цілком збагнути руйнівну силу цього повітряного бомбардування навесні 1945 року.

Хтось у вагоні позад нього, побачивши це, сказав: "Казка". Це був я. Власною персоною. Єдине місто, яке я до того бачив, був Індіанаполіс у штаті Індіана.

додав, що немає нічого краще за помсту.

"Це найсолодша річ, яка існує в житті, сказав Лаззаро. Всі, що колись зробили мені якесь западло, бля буду, пошкодують про це! Я завжди сміюся останній. Мені насрати, хто це чувак чи баба. Навіть якщо Президент Сполучених Штатів вчинить мені якусь подлянь, то я і на нього знайду управу. Якби ви бачили, що я колись устругнув з однією собакою".

Де б ті не опинялися, вів далі Кемпбелл, ці колишні вояки одразу ж починали жаліти себе, поверталися спиною один до одного і припиняли дбати про особисту гігієну та санітарію. Вони були не здатні до жодних спільних дій. Якщо хтось з поміж них вибивався у лідери, вони одразу ж припиняли слухатися, а то й взагалі звертати на нього увагу на тій підставі, що він такий самий, як і вони, тож нехай сидить собі і не гавкає.

Америка дала світові багато нового. Але найбільш вражаючим (і, безумовно, безпрецедентним) соціальним нововведенням є неймовірна кількість бідноти, позбавленої навіть натяку на гідність. Вони не люблять одне одного, бо в першу чергу вони не люблять себе. Тільки з огляду на цю базову рису ми зможемо збагнути незрозумілу й мало не самогубну поведінку американських нижчих чинів у німецьких таборах для військовополонених".