йшов молодий чоловiк. «Не багатого роду!» – казала проста свита, накинута наопашки, – «та чепурної вдачi», – одмовляла чиста, бiла, на грудях вишивана сорочка, виглядаючи з-пiд свити. Червоний з китицями пояс телiпався до колiн, а висока сива шапка з решетилiвських смушкiв, перехиляючись набакир, натякала про парубоцьку вдачу... Iшов справдi парубок. На перший погляд – йому, може, лiт до двадцятка добиралося. Чорний шовковий пух тiльки що висипався на верхнiй губi, де колись малося бути вусам; на мов стесанiй борiдцi де-где поп’ялось тонке, як павутиння, волоссячко. Нiс невеличкий, тонкий, трохи загострений; темнi карi очi – теж гострi; лице довгообразе – козаче; нi високого, нi низького зросту, – тiльки плечi широкi, та груди високi... Оце й уся врода. Таких парубкiв часто й густо можна зустрiти по наших хуторах та селах. Одно тiльки в цього неабияке – дуже палкий погляд, бистрий, як блискавка. Ним свiтилася якась незвичайна смiливiсть i духова мiць, разом з якоюсь хижою тугою...