Таня Малярчук

називайте мене Вацлавом. Я В’ячеслав.

Батько ледве не вдавився котлетом. Матір зойкнула. Брати і сестра мовчки переглянулися. Липинський на додачу говорив українською, а цю мову (хоча це й не мова ніяка, а сільський діалект, суміш польської та російської) родина Ліпінських ще ніколи не чула з уст освіченої людини, тільки від місцевих бідняків.

— Сталося щось, про що нам треба знати? — спитала Клара Ліпінська, з усіх сил намагаючись зберігати спокій. Вона була жінкою невеликою, але владною.

— Я вважаю себе українцем, — тихо, майже нечутно, огризнувся новоспечений В’ячеслав. Його впевненість потрохи зникала. Сутулість ставала все помітнішою.

Клара Ліпінська нарешті не витримала:

— Який же ти українець?! Ти поляк, сину! Всі ми поляки від діда-прадіда!

— Які мови знаєте?

— Знаю німецьку, французьку і російську.

— А українську знаєте?

— Це моя рідна мова.

нагоди Різдвяних свят і Нового року пересилаю Вам сердечні побажання всього найкращого. Дякую Вам за ваші побажання і за вашу пам’ять. Одного тільки Вашого побажання не можу зрозуміти: повороту до рідного краю? Кому я і нащо в цім ріднім краю потрібний.

Померший для померших. Дата: 30 децембра. Писати децембра чи грудня?

— Пишіть «децембра».

— 30 децембра, 1931 року. З високим поважанням, Ваш Липинський.

Матеріальне становище родини різко поліпшилося після того, як Лепкого запросили до Яґеллонського університету викладати українську мову. Хоча саме відкриття кафедри стало антинауковою сенсацією в середовищі славістів, переважна більшість яких вважала українську мову діалектом чи то російської, чи то польської мови, чи обох одночасно. Вивчати діалект на рівні університету здавалося нонсенсом. У Російській імперії діяла заборона на друк «малоросійським наріччям», а переховування одиноких українських словників прирівнювалося до революційної діяльності і каралося в’язницею чи засланням. Регулярні обшуки навчили хранителів словників передавати їх з рук у руки за найменшої підозри на черговий трус. За користування українською мовою в побуті аристократичні родини могли позбутися привілеїв.

коли бракувало граматики, він читав українську поезію, коли бракувало української поезії, він співав українські пісні

Фіксування думок було для нього чимось на кшталт необхідної щоденної гігієни духу, коли ж із якихось причин думки не приходили, він вносив до книжечки дату і ставив поруч чорний хрестик. У відсутності думок Липинський вбачав підступи невідомої науці хвороби. Ще однієї на його голову.

Не мало значення, ким він був, мало значення — ким він хотів стати.

Пасма його золотистого волосся засяяли, а на обличчі, сповненому нелюдської втоми, раптом проступив піднесений смуток, що ним була просякнута вся та література, яку я так обожнювала.

Іван Величковський, український Джон Овен,