Тагере Мафі

Я живу у світі порожнечі.

– Ти і я, Джульєтто – разом? Нас не зупинити.

ані спогади, але це марне зусилля. Протести. Мітинги. Крики про допомогу. Я бачила, як жінки й діти помирали від голоду, бачила зруйновані, поховані в смітті будинки, випалені

Сонце немов не надто уважні батьки, які помічають лише те, що видно. Воно ніколи не бачить, як його відсутність змінює людей

Я завжди думаю про краплі.
Я думаю, як вони падають додолу, збиваючи п’яти, ламаючи ноги, чому вони забувають парашути, стрибаючи з неба назустріч непевній долі. Немов хтось витрушує свої кишені над землею і йому, цьому комусь, однаково, де падає їхній вміст, йому однаково, що краплини луснуть, коли вдаряться об землю, що вони розіб’ються, впавши додолу, що люди проклинають ті дні, коли краплини наважуються постукати в їхні двері.
Я – краплина дощу.

тежини дві, що розійшлись за гаєм…
І проясниться враз життя моє! —
А що, коли б я першою пішов?
А що, коли б я щастя там знайшов?..1

Роберт Фрост. Необрана стежина

Слова тікають від мене. У мене повні жмені літер, але я не можу вибудувати їх разом, мені так хочеться щось сказати, що я не говорю нічого, а моє серце майже пропалює груди.

Моє обличчя в його руках, мої вуста в його вустах, він цілує мене так, немов я кисень, а він помирає від задухи.

Він — гаряча ванна, швидкий подих, п’ять днів літа, затиснуті в пальцях, що виписують історії по моєму тілу.

Іноді мені здається, що самотність усередині мене ось-ось почне сочитися через шкіру, а іноді я не певна, чи ридання, крик або сміх до істерики щось вирішать. Іноді мене доводить до відчаю потреба торкатись і щоб торкалися мене, і відчуваю, що майже напевно я зірвуся в прірву альтернативного всесвіту, звідки вже ніхто мене не витягне