Двір шипів і троянд

Я відсахнулась, однак його руки були мов кайдани. Я не могла нічого вдіяти, коли його губи торкнулися моєї щоки і він злизнув сльозинку. Його язик обпік мені шкіру, а Різенд злизав другу солону доріжку, третю. Моє тіло напружилось і розслабилося водночас, мені було гаряче, й водночас я дрижала від холоду. І лише коли його язик затанцював на мокрих віях, я нарешті відсахнулася.

Різенд знову засміявся, коли я забилась у куток камери, витерла обличчя й подивилася на нього. Він усміхнувся й сів, притулившись до стіни.

— Я вгадав, як зупинити твої ридання.

— Це було огидно. — Я витерла обличчя.

— Хіба?

Він скинув бровою і вказав на свою долоню, те місце, де було моє татуювання.

— Цікаво. Під густим шаром гордині і впертості я відчув щось зовсім інше.

— Геть від мене!

— Твоя вдячність, як завжди, вражає.

— А ти хочеш, щоб я тобі ноги цілувала за те, що ти допоміг мені виконати завдання? Щоб дарувала тобі ще один тиждень свого життя?

— Ні, лише тоді, коли ти сама цього захочеш, — мовив він, сяючи зоряними очима.

Хай кожен мій змах непоборний і сильний,

Та вбиваю тихцем я, повільно…

Ані на мить не засмучуйся тим, що дає тобі радість.

— Усе, що я коли-небудь любив, зазвичай відбирали в мене. Я мало кому розповідав про крила. Або польоти.

Різенд поглянув на двері, потім знову на мене. Крила зникли так само швидко, як і з’явилися. А потім він припав губами до моїх губ. Його язик змусив їх впустити туди, де я досі відчувала смак Темліна. Я пручалася й відбивалася, але Різенд тримав мене дуже міцно, заволодівши моїм ротом, зубами і язиком.

Ти моя розумнице. А тепер іди. Повернися на підборах. Гаразд. Прямуй до дверей. Тримай голову високо піднятою. Нехай натовп розступиться. Крок за кроком.

— Ходімо додому, — сказала я й узяла Темліна за руку.

Я кохаю тебе, — сказала я і встромила кинджал йому в груди.

— Я ось про що подумав. Якщо мені захочеться помучити тебе, коли ти з’явишся у мене при Дворі, то кращих мук для тебе я не зможу вигадати, як змусити тебе вчитися читати.

— Він сказав, що ти любиш, коли тебе гладять по шерсті, і якщо я буду розумницею, я зумію тебе приручити.

Темлін закинув голову до неба й голосно засміявся. Я теж не змогла стримати сміху.

— Я ж можу й померти від шоку, — озвався Люсьєн за нашими спинами. — Ти наче щойно пожартувала, Фейро.