Жіночі образи української міфології. «Колись русалки по землі ходили…»

Український славіст та текстолог М. Зубов, досліджуючи «Слово святого Григорія», наголошував на тому, що неправомірно конструювати сліди культу «берегинь» на основі однієї фрази, тим більше сприймати цю згадку як «періодизацію слов’янського язичництва».

То що ж не так із давньою «берегинею», відомою з давньоруської доби? Чи не є її «давній» та «архаїчний» образ продуктом багаторічної, більш ніж столітньої, «кабінетної міфології» та відсутності критичної рефлексії щодо образу, який чомусь видався важливим та з тексту в текст обростав новими значеннями, що не були підкріплені джерелами?

О. Кісь, вивчивши його функціонування в суспільно-­політичному дискурсі, підкреслила, що «сліпа ідеалізація традиційної селянської культури українців вкупі з некритичним, беззастережним прийняттям оцінок та висновків її дослідників про виняткове становище жінки призвели до того, що матріархатний міф став невід’ємною частиною української національної міфологеми»33. У такий спосіб «берегиня» зробила й політичну кар’єру, з’являючись у політичному образі деяких політикинь, як, наприклад, Юлії Ти­мошенко (з її характерною зачіскою «коса, обернена навколо голови», вишиванками й театральним звертанням до виборців «Рідні мої!») та інших діячок українського політикуму, які позиціонували себе як «берегині» нації.

Л. Іваннікової: «Якщо на ринку нема якісної продукції, попит буде задовольнятися тим, що є»

учений залучав усі жанри фольклору, аналізуючи

видання, написане етнологом (В. Галайчук [5]). Отож, створення но‍