Лісова пісня

М а в к а
Нi, милий, ти душу дав менi, як гострий нiж дає вербовiй тихiй гiлцi голос.

Нi! я жива! Я буду вiчно жити!
Я в серцi маю те, що не вмирає.

Кохання — як вода, — плавке та бистре,
рве, грає, пестить, затягає й топить.

П о с т а т ь М а в к и

Заграй, заграй, дай голос мому серцю!

Воно ж одно лишилося вiд мене.

Л у к а ш

Се ти?.. Ти упирицею прийшла, щоб з мене пити кров? Спивай! Спивай!

(Розкриває груди).

Живи моєю кров'ю! Так i треба, бо я тебе занапастив…

М а в к а

Нi, милий, ти душу дав менi, як гострий нiж дає вербовiй тихiй гiлцi голос.

Л у к а ш

Я душу дав тобi? А тiло збавив!

Бо що ж тепера з тебе? Тiнь! Мара!

Я не кохала? НI, то ти забула,

яке повинно буть кохання справжнє!

Кохання - як вода, - плавке та бистре,

рве, грає, пестить, затягає й топить.

Де пал - воно кипить, а стрiне холод -

стає мов камiнь. От м о є кохання!

Ну, як-таки щоб воля - та пропала?
Се так колись i вiтер пропаде!

для тебе щастя - тiнь, ти нежива.

шелестом тихим вербової гiлки,

голосом нiжним тонкої сопiлки,

смутними росами з вiтiв моїх.

Я їм тодi проспiваю

все, що колись ти для мене спiвав,

ще як напровеснi тут вигравав,

мрiї збираючи в гаю…

Грай же, коханий, благаю!

М а в к а

Як солодко грає,

як глибоко крає,

розтинає бiлi груди, серденько виймає!

Нiчого. Спала. Хто ж зимою робить?

Спить озеро, спить лiс i очерет.

Верба рипiла все: "Засни, засни…"

I снилися менi все бiлi сни:

на срiблi сяли яснi самоцвiти,

стелилися незнанi трави, квiти,

блискучi, бiлi… Тихi, нiжнi зорi

спадали з неба - бiлi, непрозорi -

i клалися в намети… Бiло, чисто

попiд наметами. Ясне намисто

з кришталю грає i ряхтить усюди…

Я спала. Дихали так вiльно груди.

По бiлих снах рожевiї гадки

легенькi гаптували мережки,

i мрiї ткались золото-блакитнi,

спокiйнi, тихi, не такi, як лiтнi…