Знищ мене

– Ти і я, Джульєтто – разом? Нас не зупинити.

Я живу у світі порожнечі.

Вона ходяча зброя серед людей», – говорили вчителі. «Ми ніколи не бачили нічого подібного», – говорили лікарі. «Її треба забрати з вашого дому», – говорили поліціянти.

«Та будь ласка», – говорили мої батьки. Мені було чотирнадцять, коли вони нарешті мене здихалися. Коли вони відступили й дивилися, як мене волочать геть за вбивство, яке я не знала, що можу скоїти.

Місяць — приємніша компанія.
Він ніколи не йде. Місяць завжди там, угорі, спостерігає, стоїть непохитно, знає нас у наші світлі й темні години, завжди змінюється, як і ми. Щодня він — це інша версія себе. Іноді слабкий і блідий, іноді сильний і яскравий. Місяць розуміє, що значить бути людиною.

неможливо перемогти силу тяжіння, коли ніхто там, нагорі, не хоче подати тобі руки.
Коли ніхто не хоче ризикувати торкатися тебе.

Вони казали, я зруйнувала їхні життя.
Вкрала їхнє щастя. Позбавила свою матір надії знову мати дітей.

Я тут за те, чого ніколи не хотіла скоїти, але, здається, нікого не турбує, що то був нещасний випадок. Батьки ніколи не намагалися мені допомогти.

Надалі вони ніколи не вірили тому, що я говорила. Саме тому я тут.

Воно ніколи не бачить, як його відсутність змінює людей. Як у темряві ми стаємо іншими.

Сонце немов не надто уважні батьки, які помічають лише те, що видно.