Знищ мене

– Ти і я, Джульєтто – разом? Нас не зупинити.

Я живу у світі порожнечі.

Вона ходяча зброя серед людей», – говорили вчителі. «Ми ніколи не бачили нічого подібного», – говорили лікарі. «Її треба забрати з вашого дому», – говорили поліціянти.

«Та будь ласка», – говорили мої батьки. Мені було чотирнадцять, коли вони нарешті мене здихалися. Коли вони відступили й дивилися, як мене волочать геть за вбивство, яке я не знала, що можу скоїти.

Вони — прихвосні «Відродження». Це організація, що мала б допомагати нашому приреченому суспільству. Ці люди забрали мене з батьківського дому й зачинили в дурці за те, чого я не можу контролювати. Нікого не гребе, що я не усвідомлювала, на що здатна. Не розуміла, що роблю.
Навіть не уявляю, де я.

«Ми сподіваємося, ви тут здохнете. За гарну поведінку».

Відтоді, як я бачила іншу людину, минуло 6336 годин.

264 дні повної ізоляції.

– Я не хочу, щоб ти мене торкався, – брешу я.

– У тебе немає вибору, – він не дивиться на мене.

тежини дві, що розійшлись за гаєм…
І проясниться враз життя моє! —
А що, коли б я першою пішов?
А що, коли б я щастя там знайшов?..1

Роберт Фрост. Необрана стежина

Сонце немов не надто уважні батьки, які помічають лише те, що видно. Воно ніколи не бачить, як його відсутність змінює людей