Сон

Глухий, як скрипка, коли порвались у неї струни... німий, як людина, що несподівано втратила голос... Я її кликав, ту невідому... кликав, щоб разом читати книгу краси, яка для мене закривалась без неї. Я дививсь і не бачив. Я її кликав, а вона не з'являлась...

Ми зумисне направляли човен на тіні, бо там ясніше горіли вогні.

— Тепер ми, як боги! — сміялась. — Кричіть: "Хай буде світ!"

Я почув її голос і перестав бути мертвим деревом скрипки.

Дивилась на нього, наче хтіла випить таємну отруту з його очей, і рука її важко лягла на стіл.

Якась добрість з'єднала берег і море, згода і смуток.

Я цілував уста, що промовляли до мого серця, що знали мову моєї душі... Хіба не маю права? Хіба вони не варті? Ти хотіла б, щоб я навік занімів, неначе камінь, неначе ти... Ні, я ще живий... чуєш, живий!.. Я цілував!

— Що ж з того? Я не цікавився йменням. Коли ми стрічались, наші очі однаково пили блиск сонця і моря, — і з вас було сього доволі. Ми разом пили красу з зеленої чаші, де стигне сік винограду, цитрин і помаранчів. Се нас єднало... Що ж тобі ще розказати?..

Почувала себе такою чужою, такою самотньою дуже, наче враз одкололась од світу цілого.

ми збирали з дна моря розкішні букети.