Чорний обеліск

Я сам не знаю, що кажу, — озиваюся я нарешті.— Слова ллються з мене, і, може, в них є й брехня, але це тому, що слова завжди брехливі і намагатися щось віддати ними — це все одно що намагатися кухлями перехопити водограй. Але ти розумієш мене і без слів, усе це ще таке нове для мене, що я не можу його висловити. Я не знав, що мій подих може кохати, і мої нігті можуть кохати, і навіть моя смерть може кохати, і навіщо турбуватися, чи довго це кохання триватиме, чи ні, і чи я можу його затримати, чи ні, чи можу його висловити, чи ні…

Я кохаю тебе, Ізабелло, — знов кажу я. — Кохаю більше, ніж сам гадав. Моє почуття як раптовий вітер, про який думаєш, що це тільки грайливий подмух, аж поки раптом серце не зігнеться від нього, як верба в бурю. Я кохаю тебе, серце мого серця, єдиний затишку серед всесвітнього неспокою, я кохаю тебе за те, що ти чуєш, як квітки хочуть пити і як час стомлюється, ніби мисливський собака, що набігався за день, я кохаю тебе, і кохання струмує з мене, як із щойно відчиненої брами, за якою ховається невідомий сад. Я ще не зовсім розумію своє почуття, я здивований ним і ще трохи соромлюся гучних слів, та вони самі лунають, ніби хтось невідомий мені говорить замість мене, я не збагну хто: чи якийсь третьорядний автор, чи моє серце, що вже не має страху…

— Я кохаю тебе і знаю, що більше нікого не кохатиму так, як тебе, бо ніколи більше не буду таким, як тепер, цієї миті, яка минає, поки я кажу про неї, і яку я не міг би затримати, навіть коли б віддав за неї життя…