Стара холера

Ліза поглянула в очі худорлявому, худющому хлопцеві, зовсім не схожому на вчителя. «Ну, зовсім не схожому», — промайнуло в її голові. Вона чітко, гранично чітко, аж ніби щось продзвеніло в цьому зимово-осінньому повітрі, відчула: дорожчого нікого за цього хлопчика — вчителя і не вчителя — в її житті не було і не буде. Як вона могла навіть у думках зраджувати його?.. Вона ж його кохає й кохатиме. Кохає й кохатиме.

Село день за днем усе щільніше огортала осінь. Огортала як туманами по ранках і, коли не було туманів, густими холодними дощами вдень, так і невидимим покривалом щему, властивого тільки осені. Осінь роздягала село і наче питала: «Чи тобі не холодно?» Скидала не лише листя з дерев, а й з душі те, що було набуте роками. Питала: «То як тобі, ще годна стояти? Ще житимеш? Якщо так, то добре. Бо я, як і ти, постаріла на цілий рік».

десь же є світ, в якому він буде людиною, а не поштурхачем.

а вона й не призналася тому слідователю, що вже тобою груба11, ну й той бандюга прямо в кабінеті, казала, неї товк, а ти ж там уже сидів… Ха-ха…

не одна зі слабкої половини за ними вмирала.

За вікном маршрутки навздогін бігло прагматичне двадцять перше століття, яке їх не вполювало.

його тарілки й миска помиті. І чого то було самому не помити… Думав, як вернеться, то помиє

А чого вона хоче? Відповідь була страшною: «Нічого». Нічогісінько. Не хоче жити, не хоче і вмирати.

Якщо ляжуть двоє,

то тепло їм буде,

а як же зігрітися одному?