антиукраїнця»-Скоропадського в українську справу? По-перше, це, звичайно, спроба налагодити роботу державних інститутів, чиновницького апарату та правоохоронних структур, що було вже більш кваліфікованою спробою державного будівництва порівняно з попереднім періодом. По-друге, розгортання міжнародних контактів України (визнання суверенітету Української Держави багатьма країнами) і перше переведення зв’язків із Росією у форму офіційних міждержавних відносин. По-третє, заходи щодо українізації освіти й поширення української мови як державної. Серед кроків на підтримку національної культури і науки можна назвати створення нових університетів та інститутів (Київський державний український університет, Кам’янець-Подільський державний український університет, Катеринославський університет, Одеський політехнічний інститут, Київський архітектурний, Київський клінічний, Одеський сільськогосподарський та ін.), мережі культурних (Державний народний театр, Молодіжний драматичний театр, Перша народна опера, Перший український національний хор, Державний симфонічний оркестр ім. Лисенка та ін.) і наукових (Українська Академія наук, Національна бібліотека та ін.) установ.
З огляду на такі дії Скоропадського, навряд чи можна довести будь-який конфліктний характер його відносин з українською культурою і мовою. Конфлікт мав місце у відносинах із певними національними політичними та соціальними силами. Правда, у такому разі складно остаточно визначити, яка ж сторона в конфлікті українських «лівих» та українських і неукраїнських «правих» мала більший націєтвірний потенціал, оскільки форма й декларації далеко не завжди відповідали реальним справам.