Втеча від свободи

При цьому ми забуваємо, що хоч свобода слова і є визначною перемогою над старими обмеженнями, сучасна людина перебуває в такому стані, що більшість із того, що «вона» думає і висловлює — це те, що думає і говорить решта людей, бо індивід не набув здатності мислити оригінально — тобто думати самому й за себе, адже тільки це надає сенсу вимозі не заважати їй висловлювати власні думки.

«Совість» — це наглядач, приставлений до людини нею самою. Совість змушує її діяти відповідно до бажань і цілей, які людина вважає власними, тимчасом як насправді вони є інтеріоризацією зовнішніх соціальних вимог. Совість поганяє її батогом грубо й жорстоко, забороняючи людині радість і щастя, перетворюючи її життя на спокутування якогось таємничого гріха

ми нічого так не соромимося, як відмови від себе, а найвищу гордість, найбільше щастя відчуваємо тоді, коли думаємо, говоримо й відчуваємо справді самостійно.

Гітлер прекрасно усвідомлює, що його філософія самозречення і жертовності призначена для тих, чиє економічне становище не дає змоги бути щасливими. Йому не потрібен такий суспільний лад, у якому є можливим особисте щастя кожного; він хоче експлуатувати саму бідність мас, щоб змусити їх повірити в його проповідь самопожертви. Він відверто заявляє: «Ми звертаємося до величезної армії людей, які настільки бідні, що їхнє особисте існування аж ніяк не найвище у світі багатство...»

Частково усвідомивши себе окремою істотою, людина все ще почувалася елементом довколишнього світу.

Соціальна історія людини розпочинається з її переходу від стану єдності з природою до стану розуміння себе як істоти, окремої і від природи, і від людей, що її оточують.

Людська натура не є ані сумою вроджених, біологічно закріплених спонукань, ані мертвим відображенням культуральних моделей, до яких людина поволі пристосовується.

Якщо релігія та націоналізм, як і будь-які звички чи переконання, навіть абсурдні чи примітивні, пов’язують індивіда з іншими, то для нього вони є порятунком від найбільшого горя — самотності.

Також можна стверджувати, що моральна самотність є такою ж нестерпною, як і фізична, або навіть так: фізична самотність стає нестерпною лише тоді, коли вона містить і моральну. Такий духовний зв’язок зі світом набуває різних форм: монах у своїй келії, що вірить у Бога, чи політичний в’язень, який почувається одним цілим з іншими поборниками — вони не самотні в моральному сенсі.

На відміну від цих потреб, є такі, що становлять невід’ємну частину людської природи та обов’язково мусять бути задоволені. Це потреби, вкорінені у фізіологічну організацію людини: голод, спрага, потреба у сні тощо. Для кожної з них існує критична межа, після якої відсутність їх утамування стає нестерпною, і коли людина переходить цю межу, прагнення до задоволення цих потреб перетворюється на потужний порив.