Капітан Смуток

Ніби окрім роботи, зарплати, дітей і їжі в цьому світі нічого важливого не лишилося.

Все можна пережити, якщо знати, як із цього посміятись.

Де народився, там літаєш. Куди б не втік, всі дороги ведуть туди ж, вперед вони пролягають чи назад.

Музика позбавляла умовностей та статусів. Музика стирала риси облич.

треба жити і робити щось гарне, а не жити і не робити нічого поганого.

Бо це зруйнує все дійсно важливе між ними: невидимі, але такі могутні зв’язки,

Так дивляться на іншу людину, коли нестерпно хочуть її обійняти, але не в змозі дозволити собі цього.

Ловлю себе на цих думках, усміхаюся і відчуваю, як з кожним наступним поверненням щоразу глибше закохуюся в рідне місто, бентежну гавань минулого. І люблю його не за щось конкретне, про що можна прочитати в будь-якому туристичному путівнику, а за те, що на тому самому місці воно завжди радо чекає на мене.
І це хепі-енд. Це життя, що триває.

Навколо знову рання осінь. Сумна, відлюдкувата юнка з гарячим чаєм в одній руці і вічно недочитаним Бредбері в іншій. З вологими дощовими губами та сизими очиськами. Вичікувально дивиться на мене спідлоба, врешті, так нічого і не дочекавшись, відводить погляд і зникає між сторінками книги.

Хоча справа зовсім не в світах чи в якості життя. Здається мені, що нам теперішнім просто не вистачає справжніх нас.