— Їй-богу, той тип у чомусь замішаний. Вони всі в чомусь замішані. Добре, якщо кримінальне.
— Це — добре? Що ж тоді погано?
— Баламут, заколотник, — мовив канцелярист суворо, багатозначно кивнувши пальцем. — Лізуть у політику, не знаючи броду. Слухають різних язикатих неуків. Молоде-дурне, аби проти влади бунтувати. Найгірші знаєте хто?
— Вбивці? — вирвалося в Гліба, і він тут же виправився: — Бомбісти? Оті, що роблять «пекельні машинки», підривають губернаторів та поліцмейстерів?
— Хлополюби, — лице чиновника зробилося кам’яним, з таким виглядом кат іде до своєї жертви. — Є такі, ставлять хлопів-малоросів окремо від інших. Опановують хлопську мову, якої вже й не по всіх селах почуєш. Вони основи державності руйнують, шановний. І ви як грамотна людина маєте це розуміти.
— То ж політика, — Коваленко відчув, що розмова йде не туди. — Я від неї далекий.
— Дарма. Бо оте ваше далекий називається інакше.
— Як саме?
— Байдужий, — відрізав канцелярист. — Глядіть, проспите смуту всі разом.