Заборонений: Історія життя і боротьби Василя Стуса

Як добре те, що смерти не боюсь я
і не питаю, чи тяжкий мій хрест.
Що перед вами, судді, не клонюся
в передчутті недовідомих верст.
Що жив, любив і не набрався скверни,
ненависті, прокльону, каяття.
Народе мій, до тебе я ще верну,
Як в смерті обернуся до життя…

Комуністична і нацистська системи багато в чому наслідували одна одну.

Як добре те, що смерти не боюсь я

Добрі спогади за гроші не купиш.

Стус усе життя мріяв перестати бути забороненим на Батьківщині. А проте відмовився бути «дозволеним». «За мною стояла Україна, мій пригноблений народ, за честь котрого я мушу обставати до загину»,— писав він у записах «З таборового зошита», опублікованих за кордоном. Тож поет волів краще залишитися «забороненим», ніж зрадити свої принципи.

…Я є добро. А ти — труха і тлінь.
А спільне в нас — що в’язні ми обоє,
дверей обабоки. Ти там, я — тут.
Нас порізнили мури, як статут.

«Якщо на твоїй рідній землі тебе розпинають за любов до неї — тоді доводиться змиритися з тим, що в тебе є рідна земля, але немає рідної країни…
За сотнями загород і колючих дротів лежить моя земля Україна, заходячи тільки в зболені сни. Вона світить як далека зірка у великому мордовському небі.
А невільницький твій шлях стелиться все далі й далі од неї — за сиві уральські хребти, у закрайсвітні сибіри. Бо кати іспитують тебе: а чи витримає твоє серце, чи не порветься од натуги».

Сьогодні — ти. А завтра — я,
і пустить нас Господь до пекла,
де нам на вічний біль — утекла,
в смерть перелякана земля.
І тільки горстка нас. Щопта
для молитов і сподівання,
усім нам смерть судилась рання
бо пізня суджена мета.

Віддай мені своєї смерти частку,
візьми од мене часточку життя,
і вдвох уникнем самоти, як пастки,
і не потрібне буде вороття
у проминуле, що майбутнім стало,
в вельможний нескінченний сон степів,
та за тобою небо запалало,
овогнене грозою стожалів.

На цвинтарі розстріляних ілюзій
Уже немає місця для могил.