Помаранчева дівчинка

Я вибираю Життя. Я вибираю крихту Добра, яка мені визначена долею.

Ми довго сиділи, не зронивши і слова. Може, й годину. Я був вражений — мама завжди скаржилася, що мерзне.

«Ми живемо на світі лише цей один-єдиний раз»

Людина мусить володіти реальністю.

Не буду приховувати — свою смерть він зустрів із безмежним туском. На це боляче було дивитись, страшенно боляче. Він любив мене… і тебе, звичайно. О, тебе він просто обожнював! Він розпачав, що мусить нас покинути. Та вже не мав сили опиратися хворобі, яка жорстоко, брутально забирала його в нас. Тато ніколи не змирився зі своєю долею, ніколи… до останнього подиху. Тому й порожнеча після його відходу була такою страхітливою…

покладатися не можна ні на що у світі!

Гадаю, я вже тоді розумів, що тато, мабуть, невдовзі покине нас. Але тоді він квапився показати мені, куди відлетить.

А ще я знав, що тато хворий! Однак він не знав, що я знаю. Таємницю мені довірила мама.

МОЖЛИВО, ЦЕ МІЙ ЄДИНИЙ СПРАВЖНІЙ СПОГАД ПРО ТАТА!

ТУ НІЧ НА ТЕРАСІ Я ПАМ’ЯТАВ!