Інтернат

…Одного разу, прокинувшись, ти бачиш за вікном вогонь. Ти його не розпалював. Але гасити його доведеться й тобі…

зима буде тривати довго, всі встигнуть призвичаїтися, змучитись і звикнути. А коли звикнуть, тоді й почнеться щось інше.

Коли побачив його в лікарні, там, у коридорі, подумав, що він щойно розмовляв зі своєю смертю. І зміг її в чомусь переконати. Або не зміг. Але й вона його не змогла.

Спати лягали по черзі. Спочатку вона, потім — витримавши паузу, аби вона встигла заснути, — він. Лягав обережно, щоб не розбудити її. Вона, звісно, не спала. Він, ясна річ, про це знав.

Світ простий і зрозумілий. Його рівно стільки, скільки ти зможеш відчути й охопити своєю пам’яттю. Він має чіткі обриси й міцні кордони. Кордони ці пролягають зовсім поруч — за ближчим рядом холодних дерев.

Зможуть, ясно, що зможуть, давно слід було це зробити, особливо — зважаючи на його стан, завжди відкладаю все на потім, завжди не вистачає часу на найважливіше, на найголовніше, завжди від усього ухиляюсь, відходжу вбік, не маю сміливості говорити, що думаю, і думати, що хочу, коли це все вже закінчиться?

Цього разу б’є просто над головою. Аж гасне світло. У темряві жінки знову починають вити.

Час повертатись, говорить він сам собі. Чорта з два, відразу собі й відповідає. Ще чого, додає менш упевнено. Тільки не сьогодні. Сьогодні мене ніхто й ніщо не зможе зупинити. Сьогодні я навчусь любити й сприймати цей світ таким, яким він є. І він, світ, хай теж вчиться мене любити.

і старий осікся, так і не договоривши свого найсокровеннішого прокляття.

Світ простий і зрозумілий. Його рівно стільки, скільки ти зможеш відчути й охопити своєю пам’яттю.