Сестро, сестро

адже сказав Антонові, вже реабілітованому, й дипломованому, й допущеному до кафедри, підполковник на допиті: "В лаґєрє билі, а с намі работать нє хатітє — вот і пажалєєте", еге ж, "пажалєєте", і скавчатимете, як пси з перебитими хребтами, і прощення клячатимете в своїх дітей, що привели їх на світ! — ось чого вони від нас хотіли, сволочі, бандюги, убивці, не діждете, я її вирощу, мою Дарцю, мою дівчинку, єдину, що мені лишилася, я її не випущу, як випустила цю, давшись розтиснути коліна, окравки сирої печінки в чорно-кров’яних змивинах, ясочко, моє дитятко, чи ти мені коли простиш?..

Те, що вона вгледіла, — те, що плавало в цинічному блискові цинкової посудини, — скидалося на обрізки сирої печінки в чорних, масних згустках крови, і то й була твоя сестра в її єдиному земному існуванні

І тому тебе не відпускає думка про страх — перший і останній на цьому світі страх твоєї сестри, від якої, мов від потопельника — одіж на березі, тобі зосталися тільки — даленіюча луна імени (чи то Іванна, чи ще якась "анна") й непевний образ чотирилітньо-пушистих русявих кучерів, підсвічених сонцем: про той страх, що прийшов іззовні, задвигтівши цілим тим темним китом, у якому вигойдувався маленький Йона, — грізний поштовх, безгучний, інфразвуковий обвал лавини, тьма довкола зненацька перестала бути затишно-булькотливою, вона помпувала загрозу з такою смертоносною інтенсивністю, що дівчинка-пуголовок заметалася в своєму водоймищі і, мабуть, закричала б, однак для крику в неї ще не було легень, була тільки тонка пелюстка ентодерми, котра марно вібрувала, ледь не перериваючись од надсади, але було ще рано, рано! — а довкруги й далі тривав страх, чистий страх, безпредметний і всевладний, вона борсалася в самому його осерді, сліпо тицяючись навсібіч у пошуках притульного сховку, бо ж їй треба було нарощувати тільце, хирляві ручки, тонковислі ноженята з по-жаб’ячому вивернутими ступнями, — але за тим страхом стрімко підносилося ще щось — мов важезне віко, призначене на те, аби накрити собою розпачливу гарячу грудочку, котра не мала ще навіть голосу, ані взагалі жодного способу подати через тунель будь-який знак про себе — про те, що вона вже тут, є, осьдечки, дайте ж їй тільки наростити тільце!..