Маленький принц

А як ти приходитимеш коли попало, то я ніколи не знатиму, на яку годину готувати своє серце..

Коли ти даєш себе приручити,
потім доводиться й плакати.

Люди вічно невдоволені там, де живуть,

У пустелі все-таки
самотньо...
— Серед людей також самотньо,

ні. Дрібненькі золоті штучки, що викликають мрії у ледацюг. А я людина поважна. Мені мріяти нема коли.
— А-а! Це зорі!
— От-от, зорі.

Навіщо ти п'єш? — спитав маленький принц.
— Щоб забути,— відповів п'яничка.
— Що забути? — допитувався маленький принц; йому стало шкода п'янички.
— Забути, що мені соромно,— признався п'яничка і похнюпив голову.

"Ці дорослі — дивакуваті люди",— простодушно думав він дорогою.

Адже для чваньків усі люди — то їхні шанувальники

— Не треба було слухати її,— довірливо мовив він мені якось.— Ніколи не треба слухати квітів. Треба просто милуватися ними і дихати їхніми пахощами. Моя квітка напахтила всю мою планету, а я не умів нею тішитися.

"Якби я,— любив казати він,— якби я звелів своєму генералові перекинутися морською чайкою, а генерал не виконав би мого наказу, то це була б не його провина. Винен був би я".