Енеїда

тiм городi жила Дидона,19
А город звався Карфаген,
Розумна панi i моторна,
Для неї трохи сих iмен:
Трудяща, дуже працьовита,
Весела, гарна, сановита,
Бiдняжка - що була вдова;

що його покiйний дядько,
Парис, Прiамове дитятко,
Путивочку Венерi дав.

Еней був парубок моторний1
I хлопець хоть куди козак,
Удавсь на всеє зле проворний,
Завзятiший од всiх бурлак.

Бувають всякiї пани;
Но тiлько трохи сього дива,
Не квапляться на се вони!

Замiшують пшеничне тiсто з маслом i з молоком, обкладають цим тiстом кахлю, перше змазавши її маслом, кладуть гусячi нирки, печiнку, кусочки м'яса, заливають товченою печiнкою, закривають все це краями того ж тiста i ставлять у пiч пектись - поки буде готове" (Маркевич. - С.

Замiшують пшеничне тiсто з маслом i з молоком, обкладають цим тiстом кахлю, перше змазавши її маслом, кладуть гусячi нирки, печiнку, кусочки м'яса, заливають товченою печiнкою, закривають все це краями того ж тiста i ставлять у пiч пектись - поки буде готове" (Маркевич. - С.

А може, в пекло шлях покажем,
Іди, утрись і більш не слинь».

Як вийшла бабище старая,
Крива, горбатая, сухая,
Запліснявіла, вся в шрамах;
Сіда, ряба, беззуба, коса,
Розхристана, простоволоса,
І, як в намисті, вся в жовнах.

Я Кумськая зовусь Сівілла,
Ясного Феба попадя,
При його храмі посіділа,
Давно живу на світі я!
При Шведчині я дівовала,
А татарва як набігала,
То вже я замужем була;
І першу сарану зазнаю;
Коли ж був трус, як ізгадаю,
То вся здригнусь, мовби мала.

На світі всячину я знаю,
Хоть нікуди і не ходжу,
І людям в нужді помагаю,
І їм на звіздах ворожу:
Кому чи трясцю одігнати,
Од заушниць чи пошептати,
Або і волос ізігнать;
Шепчу – уроки проганяю,
Переполохи виливаю,
Гадюк умію замовлять.

Тепер ходімо лиш в каплицю,
Там Фебові ти поклонись
І обіщай йому телицю,
А послі гарно помолись.
Не пожалій лиш золотого
Для Феба світлого, ясного,
Та і мені що перекинь;
То ми тобі таки щось скажем

Енея так вона любила,
Що аж сама себе спалила,
Послала душу к чорту в ад