Франкенштейн, або Сучасний Прометей

Ти – мій творець, але я – твій володар, корись!

Батьки міцно кохали одне одного, здавалося, що свої почуття вони брали з невичерпного колодязя кохання, тому я зростав у любові. Перші мої дитячі спогади – це ніжні пестощі матері та доброзичливо-радісна усмішка батька. Я був для них втіхою та ідолом, ба навіть більше – їхнім дитям, невинним та безпорадним створінням, посланим для них з небес. Вони мали добре виховати це створіння, оскільки в їхніх руках було майбутнє дитини: від того, як вони виконували батьківські обов’язки, залежало, чекатиме на малюка щастя чи страждання. Враховуючи глибоке розуміння морального обов’язку перед істотою, котрій вони дали життя, а також жвавий дух ніжності, що бадьорив їх двох, можна здогадатися, що кожну годину свого дитячого життя я отримував урок терплячості, милосердя, самоконтролю і що я просто плив за течією, а життя для мене було суцільною насолодою.

Розуміння, яке він проявляв, так легко мене підкорило, що я говорив мовою серця. Я знайшов слова, аби описати палаючу пристрасть своєї душі, і з запалом, що зігрівав моє серце, зізнався йому, що без жодних вагань віддав би все своє багатство, життя та всі мої надії заради успіху своєї справи. Життя чи смерть однієї людини – це мізерна ціна за знання, які я прагну здобути, знання, які мушу отримати та передати простим недругам нашої раси. Із цими словами обличчя мого слухача спохмурніло. Спочатку мені здалося, що він намагається стримувати свої емоції, оскільки затулив очі руками, а мій голос затремтів і обірвався. Поки я спостерігав за цим всім, крізь його пальці одна за одною ринули сльози, а з грудей вирвався важкий стогін. Я замовк, через деякий час він заговорив ламаним акцентом:
– О, нещасний чоловіче! Невже Вас також охопило божевілля? Чи Ви також ковтнули цього хмільного напою? Послухайте мене, дозвольте розповісти історію, що трапилася зі мною, і Ви відхилите цю чашу від своїх уст!

Але маю одне бажання, яке мені ще не вдавалося задовольнити, Маргарет, – у мене немає друга. Коли мене сповнюватиме ентузіазм від успіху, я не матиму поруч людини, аби розділити радість; якщо мене поглине розчарування, то не буде нікого, щоб підтримати мене у зневірі. Я викладатиму думки на папері. Так, це далеко не найкращий спосіб вилити душу. Мені так бракує близької людини, котра б мене розуміла, з якою я б міг спілкуватися очима. Можливо, моя люба сестричко, ти вважатимеш мене надто романтичним, проте мені справді потрібен друг. Біля мене немає нікого чуйного і разом з тим сміливого, людини світлого та всеохоплюючого розуму, яка б розділяла мої смаки, аби одобрювати чи коригувати мої плани. Такий друг злагоджував би помилки твого безталанного брата!

«Який шляхетний чоловік!» – вигукнеш ти. Він такий, проте зовсім неосвічений: мовчить як німець, і в ньому живе щось на зразок легковажного неуцтва, що робить його поведінку ще дивовижнішою і відлякує інтерес та симпатію, які, безперечно, інакше б притягували до нього.

правда, що я вважав свої мрії далекоглядними та величними, але вони потребують (як це називають художники) витримки, а мені справді необхідний друг, який би не зневажав мою романтичну душу, а відчував прихильність та допомагав впорядкувати думки.

Ці роздуми трішки розвіяли хвилювання, з яким я розпочинав листа і тепер відчуваю, як серце сповнює ентузіазм, що неначе підносить мене до небес, адже ніщо так не заспокоює розум, як чітка мета, котра слугує своєрідною точкою опори, на якій душа може зосередити своє вчене око.

Античні вчителі цієї науки, – мовив він, – обіцяли неможливе і нічого не зробили. Сучасні вчені обіцяють мало; вони знають, що один метал неможливо перетворити в інший і що еліксир життя – це лише примара, але ці філософи, чиї руки, здається, створені лише для того, щоб порпатися в багні, а очі, щоб вивчати щось у мікроскопі чи плавильному тиглі, справді творять чудеса. Вони проникають у закутки природи й показують, як все влаштовано у прихованих місцях. Вони підіймаються в небо; вони відкрили таємницю циркуляції крові й природу повітря, яким ми дихаємо. Вони опанували нові і майже безмежні сили, вони можуть віддати команду грому в небесах, відтворити землетрус і навіть скопіювати невидимий світ з його тіней.

Три роки тому я так само працював і створив демона, безприкладне варварство якого спустошило моє серце та назавжди прищепило гірке каяття.

коли я прагнув любові та дружби, всі цуралися мене. Хіба це справедливо? Чи можна мене вважати єдиним злочинцем, коли все людство завинило переді мною?*