Погоня за вівцею

Гудок затих, поїзд з брязкотом рушив — і я почув гуркіт далекого вибуху. Я квапливо опустив віконну раму і висунув голову назовні. Через секунд десять пролунав другий вибух. Поїзд набирав швидкість. Минуло ще хвилини три — і над конусоподібною горою піднявся в небо стовп диму.

речі, пробували скористатися телефонним номером Бога?
— Ні, часу не було.
— Після смерті Шефа по ньому не можна додзвонитися. Як ви думаєте, щось сталося?

Чому ж відразу мені про нього не сказали?
— Бо хотіли, щоб ти сам з власної волі сюди прибув. Хотіли, щоб виманив його з лігвища.
— Якого лігвища?
— Психічного. Бо коли вівця опановує людиною, то остання впадає у стан тимчасового забуття. Як після контузії на фронті. Вивести її з такого стану й було твоїм завданням. Але щоб здобути в неї довіру, ти мав бути чистим, як листок білого паперу.

— А той Чоловік-Вівця, що приходив сюди, — це був ти, правда?
Пацюк закрутив головою так, аж кості захрустіли.
— Так, це був я

«З ким час марнуєш — з тим по-справжньому товаришуєш», —

Ну, то що? Поговоримо? — спитав Пацюк.
— Гаразд, — погодився я.

Чоловік-Вівця сидів у кріслі і в задумі поглядав на сніг за вікном.
Тоді я спробував знайти його у дзеркалі. Однак його там не було. У порожній вітальні я побачив тільки меблі. У дзеркальному світі я залишився сам-один.

Не вчитуючись у зміст, я перегорнув книжку до кінця — і саме там мені на очі потрапив чистий листок білого паперу. Після старих пожовклих сторінок він здавався справжнім чудом. Праворуч на ньому була позначка: «Додаток», а під нею список відомих і невідомих прихильників так званого паназійства з відомостями про час і місце їхнього народження. Переглядаючи його, десь посередині я наткнувся на ім’я Шефа. Того Шефа з вівцею в голові, з волі якого мене сюди привело. Його місце народження — Хоккайдо, місто Дзюнітакі.

Пополудні десятого дня, оглядаючи книжкові стелажі, я помітив, що одну із старих книжок зовсім недавно хтось начебто читав. Тільки на ній зверху не було пилу, а її спинка ледь-ледь виступала із загального ряду.
Я зняв книжку з полиці й, сівши на диван, почав її перегортати. Книжка мала назву «Генеалогія паназійства» і вийшла у світ під час війни. Папір нікуди не годився — від нього пахло пліснявою.

Чоловік-Вівця щось знає. Я в цьому не сумнівався. Людина, здатна так швидко помітити мій приїзд, не може не знати Пацюка, який прожив тут майже півроку. Що довше я міркував, то щораз більше впевнювався ось у чому: вчинки Чоловіка-Вівці — відображення волі Пацюка. Чоловік-Вівця спровадив з гір мою подружку і прирік мене на самотність. Напевне, його поява — якесь попередження. Навколо мене розігрується якийсь сценарій. Незабаром сцена розчиститься — і от-от щось станеться.