Війт прийшов як домовлено.
— Мені б знати, що я маю казати, панотче.
— Дозвольте мені самому вести збори, — пролунала відповідь.
Війт завагався, адже найвищою владою у Віскосі був він і йому не подобалося, що якийсь приходень привселюдно заходиться коло такої важливої справи. Хоча парох мешкав у Віскосі вже понад двадцять років, народився він не тут, усіх місцевих історій не знав і Агабової крови в жилах не мав.
— Я гадаю, що в таких поважних справах до людей я маю звертатися особисто, — сказав він.
— Гаразд. Так воно й краще, бо хтозна, у що воно виллється, а я не хочу, щоб Церква була в це вплутана. Я вам розповім свій задум, а ви вже його оприлюдните.
— Коли добре поміркувати, то якщо цей задум ваш, буде, мабуть, справедливіше й чесніше дати вам право поділитися ним з усіма.
«Страх, страх і страх, — подумав парох. — Хочеш підкорити собі людину, зроби так, щоб вона боялася».