bookmate game
uk
Христина Лукащук

Курва

Notify me when the book’s added
To read this book, upload an EPUB or FB2 file to Bookmate. How do I upload a book?
Книга, сповнена відвертості та чуттєвості!

Зачаровані погляди чоловіків… Прокльони в спину від жінок… Звичайнісінька хвойда? Фатальна звабниця? Хто вона насправді?

На обкладинці книжки — слово, яке непросто навіть вимовити, не зашарівшись, не те що назвати так себе саму. Героїня роману «Курва» наважується. І це — лише початок найвідвертішої сповіді з часів «Основного інстинкту» і «Дев`яти з половиною тижнів».

Життя красуні дизайнерки Марти Дмитрів — карусель стосунків із чоловіками. Остап, Павло, Олег, Ростик… З цієї божевільної, солодкої, сповненої чуттєвості каруселі спокуси вихід лише один. І це аж ніяк не заміжжя! (Knyga, spovnena vidvertosti ta chuttjevosti!

Zacharovani pogljady cholovikiv… Prokl'ony v spynu vid zhinok… Zvychajnisin'ka hvojda? Fatal'na zvabnycja? Hto vona naspravdi?

Na obkladynci knyzhky — slovo, jake neprosto navit' vymovyty, ne zasharivshys', ne te shho nazvaty tak sebe samu. Geroi'nja romanu «Kurva» navazhujet'sja. I ce — lyshe pochatok najvidvertishoi' spovidi z chasiv «Osnovnogo instynktu» i «Dev`jaty z polovynoju tyzhniv».

Zhyttja krasuni dyzajnerky Marty Dmytriv — karusel' stosunkiv iz cholovikamy. Ostap, Pavlo, Oleg, Rostyk… Z cijei' bozhevil'noi', solodkoi', spovnenoi' chuttjevosti karuseli spokusy vyhid lyshe odyn. I ce azh nijak ne zamizhzhja!)
This book is currently unavailable
181 printed pages
Have you already read it? How did you like it?
👍👎

Impressions

  • Инна Дудаshared an impression3 years ago
    👍Worth reading
    🚀Unputdownable

    Багато знайомих емоцій вражень переживань

Quotes

  • Viktorya Ogienkohas quoted8 years ago
    насідають спочатку кілька, а невдовзі уже й декілька зайвих кілограмів, і вони перетворюють жінку на щось велике, непривабливе, позбавлене кольору. Жінка не бачить, заради чого старатися і зберігати свою неповторність (бо нас чомусь не вчили, що в першу чергу для себе самої, коханої), котиться все нижче і нижче, стаючи все важчою і важчою. Чоловік натомість, розглядаючи жінчину сірість у ліжку, забирає її собі до голови. І вже нічого його не тішить. Він уже не поспішає додому – бо пощо туди йти, коли там сіро? – і поволеньки назбирує й своїх декілька зайвих кілограмів.
    Отак і живуть: вона – із сірою озлобленістю на курв, а він – з ілюзією, що може з тою курвою бути. Отак живуть і породжують ще більшу сірість – возз’єднану. І крізь ту об’єднаність не приходить їм до голови думка, що бути у всьому успішною – не значить бути курвою, і щоби бути в усьому успішною, хвилини й двадцяти секунд замало. Якби мене хто спитав скільки, сказала б – якнайменше дві доби поспіль…
  • Алина Волынецhas quoted10 years ago
    Львів – не Київ. Тут імовірність зустріти того, кого знаєш, набагато більша, ніж у великому місті. Тим паче, що всі люди вештаються приблизно тими ж маршрутами, адже, попри й справді велику пропозицію, вибір невеликий. А коли прикипиш до чогось серцем, то вже надовго. Отак і заробляють у Львові кав’ярні та невеличкі крамнички на надмірній сентиментальності.

    – Давай на другий поверх, – пропонує підкреслено уважно.

    Саме ця уважність і виказує в ньому розгубленість, яку він будь-що намагається приховати. У такі миті мені його шкода. Доводиться вдавати, ніби нічого не бачиш, не розумієш, не відчуваєш. Коротким кивком голови погоджуюся. А що буде, коли одного разу спробувати?… Зауважити, зрозуміти, відчути. Що тоді?… Не сьогодні, не зараз, не цієї миті. Не в переддень нашого першого спільного відпочинку.

    Насправді я люблю цей другий поверх. Значно світліший, ніж перший, і створює відчуття не просто кав’ярні, а чиєїсь зі смаком оформленої вітальні.

    Я люблю ходити в гості, зустрічати різних людей. Це в мене своєрідне хобі. Весь час гостини я уважно спостерігаю, слухаю розмови, ловлю погляди і наприкінці вже маю образ – готове чуже життя з усіма його кольорами-нюансами. Іноді мені вдається розгледіти між людьми зв’язки, які ті вдало приховують роками. Навіщо воно мені? Не знаю.

    Я про це досі нікому не розповідала. Павло – перший, кому зізналася. Не тому, що була впевнена: йому це сподобається, він зрозуміє, долучиться і можна буде разом тішитися, розкодовувати, забавлятися. Не через те, що надіялася: це нас зблизить, зріднить, з’єднає. Ні, аж ніяк.

    Я знала, що він у кращому випадку зниже плечима, усміхнеться і залишить все як є – без осуду чи схвалення, без уваги, коротко кажучи. Зізналася лиш тому, що це я, це моє, тільки моє, персональне, приховане, виплекане. Бо хотілося мені, аби серед десятків, сотень дівчат-жінок міг вирізнити, ідентифікувати мене – єдину і неповторну для нього. Саме через це кортіло зізнатися геть-чисто в усьому, щоб міг він іще сильніше мене полюбити. Полюбити власне мене, а не образ жінки, який переслідує його роками…

    Ніжний відтінок лимонного кольору на стінах, ледь проявлена пастель чудового ручного розпису, який здалеку нагадує старовинну фреску. Багато теплого натурального полірованого дерева, поверхні якого тягне торкнутися. Та попри все це, мене другий поверх приваблює іншим. І тут, і на третьому (так, є ще й третій) завжди експонують картини місцевих художників. Для мене це особливо цікаво, бо кілька останніх років я працюю дизайнером. Скромним і дуже вузької спеціалізації – кераміка. Я розписую керамічну плитку в тому стилі, який запропонує керівник проекту.
  • Алина Волынецhas quoted10 years ago
    мить – і я попросила б її вийти за мене заміж». Не знаю, як тебе, а мене страшенно тішать моменти апелювання до «простонародного»: «Знаєш, як у народі кажуть: “Lepiej pani rozwódka, niz. pani kurva” (“Краще розлучена, ніж хвойда” (польськ.))». Скромний шарм галицької буржуазії… А ще – зворушливі родинні легенди і купа цілком практичних подробиць штибу рецепта приготування соковитої печінки в яблуках. Пахне дещо смачніше за джойсівську смажену нирку, скажи?…

    Проблема героїні знайома не одній із наших сучасниць. Марта добре розуміє: найкращі її роки витрачені на примару, на ілюзію, на розжовану глянцем і кінематографом надію на те, що от-от Він покине дружину і прийде до неї, коханки, бо хто, як не вона, зробить Його щасливим. І після одного «героя» приходить наступний, тільки щастям щось мало кому пахне. Та й взагалі, спостерігаючи за одруженими й самотніми подругами, героїня мимоволі зважує, що ж страшніше: «ущербність» існування самотою чи «сірі будні» сімейного життя? Утім, у своїй родині Марта сірості не зауважила: були виїзди на природу, спорт, спільне дозвілля – усе це конфліктує з її дитячою образою на батьків і класичною недолюбленістю, що нібито спричиняє проблеми в побудові дорослих стосунків.

    Усвідомлювати, прощати, приймати. І інших, і себе саму. Чи буває на світі робота, важча за цю?

    P. S. Автор – молодець. А вбивця – дружина коханця.

    Ірена Карпа
    * * *

    Я – курва. Ні-ні, я цього не стверджую, але й не заперечую. Не маю права, сили, бажання. У жодному разі.

    Курва… Чомусь саме це слово постійно лунало в моїй голові з раннього дитинства й особливо голосно звучить сьогодні. Але вже не в голові, а з уст найближчих і найдорожчих людей.

    Мені б дуже хотілося, аби згодом можна було сказати, що це такий ефектний хід, поштовх, аби заінтригувати, зачепити і змусити читати далі. Як ото в романі полячки Моніки Шваї «Я – зануда». Там уже через кілька сторінок розумієш, що героїня аніскілечки не зануда. Просто навколо неї такі люди, що ніяк не доберуть, яка ж вона насправді приваблива, чесна, справедлива…

    От і я могла б інтригувати, це було б, мабуть, гарно, але вже не цікаво. Нічого в житті не буває просто так, випадково. Усе сплановано, закономірно, справедливо, та про це я довідалася згодом, значно пізніше. А сьогодні я – курва…

    …Ми з Павлом на декілька хвилин заскочили в нашу улюблену кав’ярню «Світ кави», що на площі Катедральній. Ну, це надто голосно сказано – наша улюблена кав’ярня. Моя – так, його – так, але не наша вдвох. Одне на двох у нас тільки кохання, що знекровлює, виснажує і забирає всі сили. А чи бувають інші? Мабуть, таки бувають. Мусять бути. Бо якби не було, то люди виглядали б, як ми: вимотані, схудлі, під очима – синці від утоми, розгублений, зацькований погляд загнаного звіра. І поводилися б, як ми: з острахом озиралися б навсібіч, тільки-но майне чиясь тінь чи силует, ховали б погляди в разі зустрічі зі знайомими, переходили б на інший бік вулиці, якщо встигли зауважити їх раніше.
fb2epub
Drag & drop your files (not more than 5 at once)