Чорна Рада

Хіба ж уся жи­знь наша не жарти? Помаже по губах медом, ти думаєш: от тут-то щастє! Аж глянеш - усе одна омана!

Сомко був воїн уро­ди, возраста і красоти зіло дивної» (пишуть у літопи­сах); був ви­сокий, огрядний собі пан, кругловидий, руся­вий; го­ло­ва в кучерях, як у золотому вінку; очі ясні, веселі, як зо­рі; і вже чи ступить, чи заговорить, то справді по-геть­ман­сь­ки

мабуть, не така божа воля, щоб Україна з упокоєм хліба-солі уживала

Гора з горою не зійдеться, а чоловік з чоловіком зійдеться.

Звався бо­жим чо­ло­віком сліпий старець-кобзар. Темний він був на очі, а хо­див без проводиря; у латаній свитині і без чобіт, а грошей но­сив повні кишені. Що ж він робив із тими грі­ш­ми? Вику­пляв невольників із неволі. Іще ж до того знав він лічити усякі болісті і замовляти усякі рани. Може, він помагав свої­ми молитвами над недужим, а може, і свої­ми піснями; бо в йо­го пісня лилась, як чари, що слухає чо­ловік і не наслухає­ть­ся. За теє-то за все поважали його козаки, як батька; і хоть би, здається, попросив у кого остатню сви­тину з плечей на викуп невольника, то й ту б йому од­дав усякий.

Княгиня перехрестилась, як дитина, і що то! Бачся, нічо­го не заважають слова, а Леся, да й сама Череваниха, наси­лу змогли дивитись без сліз на ту нещасливу невісту. Так, як бі­дний горобчик попадеться у руки хлоп'ятам та й не знає, за що над ним знущаються, а тії йому виспівують, як жиди Хри­ста мучили, [56] крутять да підкидають угору; так ся без­та­ла­н­ні княгиня попалась тепер між козаки; і що там тії князі, сенатори да великі пани наробили, про що вона й не відала, за все тепер одвічає.

Ото знак, що простий козак або по­спо­ли­тий в'яжи коня до залізного; а хто значний ко­зак, то до мі­д­ного; як же хто рівня господареві, так той уже до срі­бного.

Благослови, батьку, зайняти за­йманщину!» - «За­йми, синку, скільки конем за день об'­їдеш». А сотники козакам займанщини по всій сотні роз­давали. Оборе плу­гом, обнесе копиями, ровом обкопає або огряничить коля­ка­ми, та вже й не суньсь туди наш брат

Прийде, було, пол­ков­ник або військовий старшина до гетьмана: «Бла­гослови, пане гетьмане, зайняти займанщи­ну!» - та й займе, скільки оком закине, степу, гаїв, сіножатей, рибних озер, і вже це його родова земля, уже там підсусідок хоч жи­ви, хоч до другого державці, коли не любо, вбирайся

Не бажав би він ні жизні, ні здоров'я, коли б йому так і вмерти, дивлячись у тії очі, як у чисту воду.