Химерниця

Я ховаю їх собі під сідниці, але не від його очей — помічає, посмішка миттю сходить з обличчя:

Мамка й собі за словом у кишеню не лізла, правда, лиш коли зачіпали.

Усе ждуть і ждуть, а жити забувають.

Потреба бути потрібним, ні, не так, необхідність бути комусь потрібним — це як хронічна болячка.

Іноді мені здається, що справжнє безумовне щастя існує лише в дитинстві. Дорослі розкладають його на сотні складових і витрачають життя, аби скласти їх докупи одночасно, й лише у старості починають розуміти, що щастя — це не вінегрет у каструлі.

На воза заскочив, дихає, а надихатись не виходить. Ні в нього, ні в неї — не виходить. Просто обоє вже знають, що десь там, серед лісу, є їхня галявина. Та, що колише в собі закохане літо.

А взагалі, у тролейбусі, коли ззаду, то мене дєвушкой звуть.

Жінки розсміялись.

— А спереду?

— Спереду бабушкой, але місцем не поступаються. Значить, не стара, еге?