Маленький принц

— А де ж люди? — знову заговорив нарешті Маленький принц. — Адже у пустелі самотньо…

— З-поміж людей теж самотньо, — підмітила змія.

– Є таке тверде правило, — сказав мені пізніше Маленький принц. — Встав вранці, вмився, привів себе до ладу — і одразу ж наведи лад і на своїй планеті.

— Найголовнішого очима не побачиш, — повторив Маленький принц, щоб краще запам'ятати.

Від кожного треба вимагати те, що він у змозі виконати. Влада передусім має бути розумною. Якщо ти звелиш своєму народові кинутись у море, він влаштує революцію. Я маю право вимагати послуху, бо мої веління розумні.

Якщо ти любиш квітку — єдину, якої більше немає на жодній з багатьох мільйонів зірок, цього досить: дивишся на небо і відчуваєш себе щасливим. І кажеш собі: «десь там живе і моя квітка…»

Однак мені не стало спокійніше. Я згадав про лиса… Коли даєш себе приручити, буває, доводиться й плакати.

— Але ж очі не бачать. Шукати треба серцем.

Дорослі ніколи нічого не можуть збагнути самотужки, а діти втомлюються без перестанку їм все розтлумачувати.

Маленький принц пішов подивитися на троянди.
— Ви нітрохи не схожі на мою троянду, — сказав він їм. — Ви ще ніщо. Ніхто вас не приручив, і ви нікого не приручили. Таким колись був і мій лис. Він нічим не відрізнявся від ста тисяч інших лисів Але я з ним заприятелював, і тепер він — єдиний в цілому світі.
Троянди дуже зніяковіли.
— Ви такі гарні, але порожні, — продовжував Маленький принц. — Заради вас не захочеться померти. Ясна річ, якщо випадковий перехожий погляне на мою троянду, і теж скаже, що вона така сама, як ви. Але мені вона одна дорожча за всіх вас. Адже це її, а не вас я поливав щодня. Її, а не вас накривав скляним ковпаком. Її затуляв ширмою, оберігаючи від вітру. Для неї знищував гусінь, залишивши тільки двох або трьох, щоб вивелися метелики. Я слухав, як вона скаржилася і як хвалилася, я прислухався до неї, навіть коли вона замовкала. Бо вона моя.

Я буду плакати за тобою, — зітхнув лис.
— Ти сам винен, — сказав Маленький принц. — Я ж не хотів, щоб тобі було боляче, ти сам забажав, щоб я тебе приручив…
— Так, звісно — сказав лис.
— Але ж ти плакатимеш!
— Так, звісно.
— Виходить, тобі від цього недобре.
— Ні, — заперечив лис, — мені добре. Згадай, що я казав про золоте колосся.
Він замовк. Потім додав:
— Піди подивися ще раз на троянди. Тепер ти зрозумієш, що твоя троянда — єдина в світі. А коли повернешся попрощатися зі мною, я відкрию тобі один секрет. Це буде мій тобі подарунок.