На чолі зграї біг великий сірий вовк — один із вожаків зграї. Він і вів зграю по її слідам. Вовк погрозливо ричав або кусав молодих вовків, коли ті намагалися його обігнати. Помітивши вовчицю, яка тепер повільно дріботіла по снігу, він прискорив біг.
Вона зрівнялася з ним, наче там було її місце, і побігла у темпі зграї. Вовк не ричав на неї і не шкірив зуби, коли бувало, що вона забігала уперед. Навпаки, він був до неї прихильний і, намагаючись догодити, біг поряд, нахиливши голову, а коли підбігав надто близько, то це вона ричала та шкірила на нього зуби. Коли їй траплялась нагода, вона могла цапнути його за плече. В такі моменти вовк не сердився. Він просто відстрибував у бік, роблячи декілька незграбних стрибків, всім своїм виглядом нагадуючи зніяковілого шанувальника.