Описане Паком Солхіном економіст назвав би харчовою пасткою бідності — незаможні люди залишаються такими, тому що не можуть дозволити собі їсти вдосталь. Ідея не нова: її вперше офіційно оприлюднено 1958-го (це була частина кандидатської дисертації Діпака Мазумдара в Лондонській школі економіки) (26). У 1986 році Парта Дасгупта і Дебрадж Рей, на той час професори Стенфордського університету, дали йому витончене тлумачення, звідки його запозичили і ми (27).
Ідея проста. Організм людини потребує певної кількості кілокалорій, щоб підтримувати життєдіяльність. Тому дуже бідному ледь вистачає тієї їжі, яку він або вона може собі дозволити для забезпечення функціонування організму і, можливо, заробітку мізерних доходів, що їх людина головним чином використовує на цю ж таки їжу (нездатність заробити, найімовірніше, призводить до смерті, якщо держава або товариш не прийде на допомогу). У такій ситуації перебував і Пак Солхін, коли ми зустрілися: їжі, яку він отримував, ледь вистачало на силу, щоб зловити з берега рибу.
Проте згодом, коли люди стають заможнішими, вони можуть купити більше продуктів харчування. І тоді, задовольнивши основні метаболічні потреби, уся додаткова їжа йде на нарощування сили. Вона робить людину такою сильною, що та здатна заробляти значно більше, ніж їй потрібно, щоб харчуватися для підтримки життєдіяльності. Коли людина стає багатшою — вона їсть краще, при цьому стаючи сильнішою — отже, ще багатшою і так далі. Багаті стають багатшими, а бідні залишаються бідними.
Ключовою в цій історії є ідея, що коли ви маєте достатній дохід, один долар (або, ймовірніше, одна квача чи одна така [3]) доходів дає вам змогу заробляти більше, ніж один долар, але якщо ви маєте дохід менший за цей критичний рівень, тоді один долар відтворює лише долар або навіть менше.