Повія

– Ой боже! що та любов може

«Нiхто тебе не пойме… не хоче поняти… одинока, одинока… повiя!..»

Життя – вдача, – думав вiн далi. – Бери вiд нього все, що дає воно; бери на час, знаючи, що нема нiчого на свiтi вiчного; не шкодуй за тим, що обмина тебе; не давай зiвка, коли воно само тобi дається до рук!

Бач, трясця його матерi! – желiпнув Грицько. – I землю їй дай, ще й податки за неї плати.
– Не тряси, лишень, бо трясця не розбирає, на кого напастись. Часом як трусне тебе, – вiдказує Карпо.

«З щастя та з горя скувалася доля»,

Хiба крiпаки не люди? – спитав вiн. – I крiпаки живуть на землi, а не пiд землею…»

Бодай ми не родились на свiт, коли над нами отак Знущатися!..

«Хай вона не достанеться менi, а другому… тiльки аби одiбрати!

Чого їй тодi жити у селi? З чого вона проживе? Опухне з голоду… Iди, голубочко, в найми… в найми iди на старiсть лiт… i дочку свою, пишну панночку, веди За собою, хай лишень коло чужої роботи помаже-покаляе свої бiлi рученьки, а то вибiлилися…

Як дурень той ходе. Цiлу нiч з колядками, кажуть, водився… Коли б не дурень, наводив би їй такого, щоб мати знала, як пускати дочку на всю нiч… Так дурень же, дурень!