Час жити і час помирати

— Росіяни не арійці,— втрутився раптом схожий на мишу чоловічок з гострим обличчям і маленьким ротом. Досі він мовчав.

Всі пооберталися до нього.

— Ти помиляєшся, — відповів лисий. — Арійці. У нас з ними була угода.

— Вони виродки. Більшовицькі виродки. Ніякі вони не арійці, це точно.

В Росії смерть була липка і смердюча.

Добре, коли є сигарети. Інколи навіть краще, ніж друзі. Сигарети не збивають з пуття. Вони мовчазні й добрі.

— Ми стали кротами. Навіть у своїх проклятих душах. Ось до чого ми докотилися!

чи в нього ще залишився той своєрідний педантизм, з яким людина, навіть убиваючи іншу, людину, намагається виправдати себе у власних очах.

Похолодало, небо всіяли великі зорі. Кожен їх ненавидів; вони провіщали добру погоду для літаків. Природа сама по собі для них уже давно не означала нічого іншого, крім поняття, пов'язаного з війною. Захист або загроза.

Поки перемагали, все було гаразд, а те, що не гаразд, вони намагалися не помічати або пояснювали високою метою. Що ж то була за мета? Хіба вона ніколи не мала зворотного боку? І хіба той зворотний бік не був завжди темний і варварський? Чому він не помічав цього раніше? А чи справді, не помічав?

Ернст Гребер, центральний персонаж роману «Час жити і час помирати», як і мільйони інших німецьких солдатів, обдурених гітлерівською пропагандою, був глибоко переконаний в тому, що всі їхні дії в країні, на яку ступив фашистський чобіт, — це лише «акції оборони»: «На Німеччину накинувся ворог, нав’язав їй війну, і вона мусила захищатися».

Він мав усе і все втратив.

Церква — це єдина диктатура, що пережила віки.