Забуття

Таким я його запам’ятала. Розніженим після сну і знищеним несподіваною новиною. Золоті кучері, голубі очі. Світовий смуток, в якому я — легкий вітерець, що ненадовго збурив поверхню бездонного гірського озера.

з токсичними випарами частих похміль.

Я переїхала до Києва, вдень працювала, ввечері зустрічалася з друзями, чиї всесвіти теж давно припинили розширятися. Замкнуті у боязких, схильних до самодурства свідомостях, виправдовуючи одне перед одним власну лінь, ми мало що відчували, тому мусили регулярно підвищувати градус для загострення почуттів. Прагнули драми, плачів, бурхливих суперечок, образ і прощань назавжди — всього того, за що вранці зазвичай стає незручно і соромно. Я любила повторювати, що все про всіх знаю, штрикала пальцем у груди співбесідникові і кричала, заливаючись сльозами:

— Я все про тебе знаю. Я бачу тебе наскрізь.

Звідки бралося це сльозливе всезнайство, я не здогадувалася. Мій всесвіт пліснявів зсередини, і щоб вижити, потрібно було постійно переконувати себе, що я і моє життя особливі, що я реалізувалась і не потребую нічого нового. Я була королевою плісняви. А мої друзі — лицарі ордену пива і пляшки віскі за останні гроші. Коли я зникла з їхніх орбіт, вони з полегкістю відітхнули і стали зразковими сім’янинами.

Передчуття книжки було таким самим важливим, як і пізніше її прочитання, іноді навіть важливішим.

Дізнаватися було моєю пристрастю, аж доки інша пристрасть, жіноча, людська, не взяла наді мною гору. Замість тренувати розум, я вправлялася в стражданні. Замість запоєм читати, я запивала нестерпний біль алкоголем. Я віддала перевагу любові і занехаяла високе мистецтво ясного мислення. Роки, які треба було присвятити щоденній кропіткій самоосвіті, промайнули в погоні за особистим щастям, яке само по собі є лишень ілюзією щастя, ілюзією погоні. Щасливішою я не стала, а втрачений час неможливо надолужити. Я пізнала почуття, але не пізнала мудрість.

українських Карпат Липинському в Київ, — умиваюся в потоці, сплю на сіні, п’ю молоко від корови, вдень лежу на траві — краса».

Донцов гостроязикий, ви не звертайте уваги, — заспокоював його Доманицький, коли група залишилася далеко позаду. Попереду звивалася крута стежка.

— Саме на таких і треба звертати увагу, — з придихом заперечив Липинський, — кожне попускання робить їх сильнішими і з часом вони захоплюють владу над умами тих, хто не вміє думати самостійно. Тоді вже ніхто не зможе з ними змагатись. Але я слабенький оратор, не вмію гідно сперечатися, особливо коли звинувачують у наївності.

Липинський пополотнів і замовк. На прямі образи він ніколи не вмів реагувати відразу.

— Українська держава не мусить нас обходити. Україну зробить сам соціальний розвиток за Марксом.

Ця «Історія» ще наробить шуму! Вона така проста і жвава, ніби казка. Ось як треба будити національну свідомість широкої публіки — доступним словом

Є одна світлина, де вони удвох на гірському тлі у дуже подібних пальтах

До Доманицького звертався тільки на ім’я і по батькові, а той напівжартома кликав Липинського gente Polonus (тобто з латині — «родом поляк»). Липинський ображено супився, але швидко відходив.