Двоє добродіїв із Брюсселя

Байдуже, про що мріє молоде божоле — про Бургундію чи про Бордо, — воно завжди залишатиметься вином із Божоле[44].

Щастя — не у скоцюрбленому порятунку під оболонкою болю, ні, воно радше в інтегруванні страждання у повсякденне життя.
Яке життя вартує того, щоб бути прожитим?
Відповідей на це запитання буде стільки ж, скільки й людей на Землі.

Ідеологи копають, а романісти — висвітлюють.
Із мораліста путнього романіста не вийде. Його спроби відтворити дійсність завжди віддаватимуть холодом, шпитальним освітленням, лабораторним розтином живої плоті.

Література застерігає нас від простих рішень. У цьому — її відмінність від ідеології, що прагне знайти одиничне у множинному.

Погодьмося: мене вважають цікавим, жвавим, я обожнюю людство з його складним норовом, насолоджуюся новими зустрічами, захоплююсь справжніми особистостями та їхніми вчинками — інакше не бути мені ні романістом, ні драматургом, ні читачем. Однак іноді у моїй вірі в людину трапляються затьмарення. Нечасто, проте регулярно я відчуваю потребу в нагадуванні про те, що насправді високо ціную людський рід, — настільки дратують мене жорстокість, несправедливість, дурість, неточність, неуважне ставлення до краси, а найбільше — готовність миритися з посередністю.
Людину слід любити… але ж це до біса непросто! Так само, як не можна стати оптимістом, не пізнавши усі глибини оптимізму, — не можна полюбити людство, певною мірою не зневаживши його. Всяке почуття обов’язково містить свою протилежність.

Убивство, справді, — найбільш звична справа: іншого можна вбити; етичні ж вимоги не входять до онтологічного обов’язку. Заборона вбивства не робить його неможливим, навіть якщо право на заборону полягає в усвідомленні вже здійсненого зла — це і є основні хитрощі зла» («Етика і нескінченне»).

Збірка новел — це мов кілька звірів, упольованих в одному лісі.

А понад усім тим — подих моря, що линув до них, могутній дух солі та водоростей, запах, що всотав у себе безмежну могуть.

Вона його не помітила.
Передовсім тому, що він був не з тих, кого помічають… Радше належав до маси сірих людей, які замість обличчя являють лице, до порожніх кульок, які мають не тіло, а невагомий газ, що роздуває їхнє вбрання, до осіб, про яких забуваєш миттєво, навіть якщо вони проходять повз тебе десятки разів, заходять і виходять непомічені, наділені значенням меншим, аніж двері.
Отож, вона його не помітила.

Холод, вітер і сніг глибоко врізались у мене.