Катерина Грицайчук

Як часто гнів змушує людей відкинути те, що їм підказує внутрішнє «я».

«Я не повинен боятися. Страх убиває розум. Страх — це маленька смерть, що веде до повного самозабуття. Я зазирну в очі своєму страхові. Я дозволю йому пройти повз мене та крізь мене. І коли він піде геть, то я обернуся до нього внутрішнім зором і простежу його шлях. Там, де страх пройде, нічого не зостанеться. Залишуся тільки я».

Мабуть, вони завжди на варті.
Але на варті чого?

Рейчел від реготу аж пукнула мимоволі.

Смерть — це загадка, а поховання — таїнство.

Але жодна брехня ніколи не забувається, діти просто підшивають її до загальної кримінальної справи, яку кожна із них веде на своїх батьків.

«Людське серце твердіше за камінь… Людина ростить, що здужа, а опісля жне плоди того».

Кажуть, людська свідомість може витримувати жах лише до певної межі, та це неправда. Навпаки, що безпорадніший людський мозок перед болем, то густішим стає морок, то глибше ти занурюєшся в безодню абсолютного жаху, де одне зло породжує інше — ще більше, ще мерзенніше зло, аж доки повна темрява і порожнеча не поглинуть тебе. Найстрашніше питання полягає в тому, скільки жаху може прийняти і витримати людина, аби все ще лишатися при здоровому глузді та ясних думках.

ще він добре знав: не варто длубатися в рані, яка тільки-но почала гоїтися.

Хоч так, хоч сяк, а Черч все одно трупак.