Володимир Верховень

"Просіть — і буде вам дано, шукайте — і знайдете".

Якою міцною і здоровою робить людину життя на природі

— Хочу зізнатися, що я за вами стежив, — видихнув Андрій Дмитрович.

Я повела головою. Такого зізнання від нього я не чекала.

— Стривайте, а чи можу я спитати, навіщо? — Мені хотілося, щоб мій голос звучав якомога грубіше. Раптом мені подумалося, що зараз саме час випустити назовні все зло, що переповнювало мою душу.

— Це важко… — промимрив слідчий.

— А ви спробуйте.

Господи, адже саме в такі моменти, коли серце моє захлиналося від люті, я ладна була волати від щастя — я жила!

— Мені самому подібна поведінка здається безглуздою. Це зумовлено тими… — Андрій Дмитрович затнувся.

— Почуттями? То це ви мене врятували? — Я нарешті озвучила очевидне.

— Так, і в той момент, коли я виніс вас із води… — Знову пауза.

— …зрозуміли, що маєте до мене почуття, — знову підказала я йому.

— Так, але не подумайте, що я легковажний, — раптом почав виправдовуватися Андрій Дмитрович.

— Саме так я й думаю, — суворо мовила я.

Моя інтонація збентежила слідчого ще більше. На якусь мить я навіть повірила йому, проте недобра слава ловеласа, що, до того ж, продався червоним, спантеличила мене остаточно. Не сказати, що я занадто цікавилася політикою, та все ж найгірше сприймала більшовиків, що зібрали під своє крило всуціль покидьків і всяку наволоч, як раніше (до свого дивного прозріння) казав мій татко.

— Та все ж я вас урятував, — обережно почав наполягати більшовик.

— Та все ж я вас про це не просила, — сказала я.

І зараз же подумала: чи не перегнула я палицю? Половко зробив вигляд, що не почув моїх слів.

— Повірте, кожен потребує захисту, особливо нині, — наполягав слідчий.

— Якось сама розберуся, дякувати Богові, маю руки й ноги, — не здавалася я.

— Вже видно, що не розберетеся. Що вас штовхнуло у воду? — Андрій Дмитрович завдавав ударів методично.