Таня Малярчук

Проте чи можна називати батьківщиною землю, яка вбиває?

І всі інші часи, ті, в яких я не жила, але про які знаю, що вони були, обростають крупинку мого особисто

Тепер процес писання більше нагадує гру на фортепіано. Я музикую. Тисну на клавіші віртуозно, ритмічно нахиляю корпус тіла вперед, пальці завмирають в повітрі, коли мені потрібна пауза, а поті

Людське життя — його корм. Час поглинає все живе мільйонами тонн, як гігантський синій кит мікроскопічний планктон, перемелює і пережовує до однорідної маси, так що одне життя безслідно зникає, даючи шанс іншому, наступному в черзі. Проте не зникнення щеміло мені найбільше, а саме безслідність. Я подумала, що вже сама однією ногою там, в тотальному забутті.

казав, що газета — як прапор: майорить, значить, Україна ще є.

Я радий, що взагалі ще дихаю, дайте мені спокій.

Липинський із самого дитинства готувався до смерті, але саме тепер, коли вона підійшла впритул, на сорок дев’ятому році життя, він раптом з усіх сил почав їй опиратися. Не хотів умирати. Бурмотів собі під ніс: «Ще би кілька років».

Фольклор та любов до побутової старовини — це все, чим могло похвалитися українство 1903 року.

столом велися все ті самі дискусії: про млявість української громади, безвихідність українського питання, неграмотність українського села і підлуватість української натури.

— Не смішіть, пане Липинський. Вас, поляка, українська громада першого здасть вовкам. Або з’їст